Олександр Грін: Пурпурові вітрила (Збірник)

— Припливе, — спокійно відповів матрос, — якщо тобі це сказали, значить усе так і є.

«Виросте, забуде, — подумав він, — а поки… Не варто віднімати в тебе таку іграшку. Бо ж чимало доведеться в майбутньому побачити тобі не червоних, а брудних і хижих вітрил: у далині — ошатних і білих, а зблизька — драних і нахабних. Якийсь обходисвіт пожартував з моєю дівчинкою. То й що?! Добрий жарт! Жарт та й годі! Дивися, як тебе зморило, — півдня в лісі, у хащі. А що ж до червоних вітрил думай, як я: побачиш ти пурпурові вітрила».

Ассоль спала. Лонгрен, діставши вільною рукою люльку, задимів, і вітер поніс дим понад тином, до куща, який ріс із зовнішнього боку городу. Під кущем, спиною до тину, жуючи пиріг, сидів молодий жебрак. Розмова батька з дочкою звеселила його, а запах гарного тютюну налаштував на ласий лад.

— Дай, господарю, біднякові закурити, — сказав він крізь лозини. — Коли взяти твій тютюн, то мій, можна сказати, трутизна.

— Я б дав, — майже прошепотів Лонгрен, — але тютюн у мене в тій кишені. Бачиш-но, мені не хочеться будити дочку.

— Гай-гай! Прокинеться, знову засне, а перехожий узяв та й покурив.

— Ну, — заперечив Лонгрен, — ти таки не без тютюну, а дитина стомилася. Зайди, якщо хочеш, пізніше.

Жебрак презирливо сплюнув, настромив на палицю мішок і заходився пояснювати: — Принцеса, ясна справа. Убив ти їй у голову ці заморські кораблі! Ех ти, дивак-дивачисько, а ще хазяїн!

— Слухай-но, — шепнув Лонгрен, — я, мабуть, розбуджу її, але тільки потім, щоб намилити твою здоровенну шию. Забирайся геть!

За півгодини жебрак сидів у трактирі за столом з десятком рибалок. Позаду них, інколи смикаючи чоловіків за рукав, інколи знімаючи через їхнє плече склянку з горілкою, — звісно, для себе, — сиділи гінкі жінки із вигнутими бровами й руками круглими, мов бруковий камінь. Жебрак, скипаючи образою, розповідав:

— …І не дав мені тютюну. «На твоє повноліття, — каже, — припливе особливий червоний корабель… По тебе. Адже судилося тобі вийти за принца. І тому, — мовить, — чарівникові — вір». Але я кажу: «Буди, буди, мов, тютюну дістати». Бо ж він біг за мною півдороги.

— Хто? Що? Про що він говорить? — лунали цікаві голоси жінок. Рибалки, ледве повертаючи голови, товкмачили з усмішкою:

— Лонгрен з дочкою здичавіли, а може, звихнулися розумом; ось чоловік розповідає. Чаклун був у них, так треба розуміти. Вони чекають — баби, вам би не проґавити! — заморського принца, і ще під червоними вітрилами!

За три дні, вертаючись із міської крамниці, Ассоль уперше почула: — Агов, шибенице! Ассоль! Глянь-но сюди! Червоні вітрила пливуть!

Дівчинка, здригнувшись, мимоволі глянула з-під руки на відкрите море. Потім обернулася туди, звідки лунали крики; там, кроків за двадцять од неї, стояла купка хлопців; вони гримасували, показуючи їй язика. Зітхнувши, дівча побігло додому.

Якщо Цезареві здавалося, що краще бути першим у селі, ніж другим у Римі, то Артур Ґрей міг не заздрити Цезареві у його мудрому бажанні. Він народився капітаном, хотів бути ним і став ним.

Величезний будинок, у якому з’явився на світ Ґрей, був похмурий усередині й вражав своєю величчю зовні. До причілку тулилися квітник і частина парку. Кращі сорти тюльпанів — сріблисто-блакитних, фіолетових й чорних з рожевою тінню — примхливо зміїлися на газоні разками намиста. Старі дерева парку дрімали в розсіяному напівсвітлі над осокою звивистого струмка. Огорожа замка, — це ж бо був справжнісінький замок, — складалася з кручених чавунних стовпів, з’єднаних залізним візерунком. Угорі кожен стовп вивершувала пишна чавунна лілія; з нагоди усіляких урочистостей ці чаші наповнювалися олією і гнали геть нічну темряву, палаючи в довжелезному вогненному шерезі.

Батько й мати Ґрея були гордовитими бранцями свого становища, багатства й законів того суспільства, стосовно якого могли говорити «ми». Частина їхньої душі, зайнята галереєю предків, не вартує особливої уваги, інша частина — уявне продовження галереї — починалася з маленького Ґрея, приреченого згідно з відомим, заздалегідь складеним планом прожити життя й умерти так, щоб його портрет можна було повісити на стіні і це не вийшло на шкоду родовій честі. А проте трапилася невелика помилка: Артур Ґрей народився з живою душею, що їй не надто кортіло продовжувати лінію фамільного начертання.