Олександр Грін: Пурпурові вітрила (Збірник)

— Тобі нема чого боятися мене, — серйозно сказав він. — Навпаки, мені хочеться поговорити з тобою відверто.

Тільки тут він усвідомив собі, що в дівочому обличчі справило на нього найбільше враження. «Мимовільне очікування прекрасного, блаженної долі, — вирішив він. — Ет, чом я не народився письменником? Який чудовий сюжет».

— Ану ж бо, — правив Егль далі, намагаючись закруглити оригінальне становище (схильність до міфотворчості — наслідок повсякчасної роботи — була сильніша за побоювання кинути у невідомий ґрунт насіння великої мрії), — ану ж Ассоль, слухай мене уважно. Був я в тому селі — звідки ти, мабуть, ідеш, словом, у Каперні. Я люблю казки й пісні, і просидів я в селі тому цілий день, сподіваючись почути що-небудь ніким не чуте. Але у вас не розповідають казок. У вас не співають пісень. А якщо розповідають і співають, то, знаєш, ці історії про хитрих селян і солдатів, знов і знову вихваляючи шахрайство, ці брудні, наче немиті ноги, грубі, як бурчання у животі, коротенькі чотиривірші з жахливим мотивом… Стоп, я заплутався. Почну спочатку.

Подумавши, він продовжував так:

— Не знаю, скільки пройде років, — тільки в Каперні розцвіте одна казка, і пам’ятатимуть її довго. Ти вже виростеш, Ассоль. Якось уранці ген-ген, у морі під сонцем блисне пурпурове вітрило. Сяюча махиня пурпурових вітрил білого корабля рушить, розтинаючи хвилі, просто до тебе. Тихо плистиме цей чудесний корабель, без криків і пострілів; на березі збереться повно народу, дивуючись і ойкаючи: і ти стоятимеш там. Корабель підійде велично до самого берега під звуки прекрасної музики; чепурний, у килимах, у золоті й квітах, відпливе від нього стрімкий човен. — «Навіщо ви приїхали? Кого ви шукаєте?» — спитають люди на березі. Тоді ти побачиш хороброго гарного принца; він стоятиме й простягатиме до тебе руки. — «Добридень тобі, Ассоль! — скаже він. — Геть далеко звідси я побачив тебе уві сні й приїхав, щоб відвезти тебе назавжди у своє царство. Там ти житимеш зі мною в рожевій глибокій долині. У тебе буде все, чого запрагне твоя душа; житимемо з тобою ми так дружно й весело, що ти ніколи не знатимеш сліз і суму». Він посадить тебе в човен, привезе на корабель, і ти вирушиш назавжди в блискучу країну, де сходить сонце й де зірки спустяться з неба, щоб привітати тебе з прибуттям.

— Це все мені? — тихо запитала дівчинка. Її серйозні очі, повеселівши, зайнялися довірою. Небезпечний чарівник, зрозуміло, так би не сказав; вона підійшла ближче. — А що, коли він уже приплив… той корабель?

— Не так швидко, — заперечив Егль, — спочатку, як я сказав, ти виростеш. Потім… Що казати? Це буде, і крапка. Що б ти тоді зробила?

— Я?

Вона глянула в кошик, але, певно, не знайшла там нічого, щоб б могло правити за істотну винагороду.

— Я б його любила, — кинула вона, і не надто твердо додала: — Якщо він не б’ється.

— Ні, не битиметься, — сказав чарівник, таємниче підморгнувши, — це точно, я тобі обіцяю. Йди, дівчинко, і не забудь того, що сказав тобі я між двома ковтками ароматичної горілки й роздумами над піснями каторжників. Іди. Хай буде мир пухнастій твоїй голові!

Лонгрен саме длубався у своєму маленькому городі, обкопуючи кущі картоплі. Підвівши голову, він угледів Ассоль, яка прожогом бігла до нього з радісним і нетерплячим обличчям.

— Ну, от… — сказала вона, силкуючись звести дух, і вхопилася обома руками за батьків фартух. — Слухай, що я тобі розкажу… На березі, там, ген-ген, сидить чарівник…

Вона почала із чарівника і його цікавого провіщення. Гарячка думок заважала їй передати подію поступово. Далі йшов опис зовнішності чарівника й — у зворотному порядку — гонитва за яхтою-втікачкою.

Лонгрен вислухав дівчинку, не перебиваючи, без посмішки, і, коли вона скінчила, уява швидко намалювала йому невідомого старого з ароматичною горілкою в одній руці й іграшкою — в іншій. Він одвернувся, але, згадавши, що у значних випадках дитячого життя людині варто триматися серйозно і дивуватись, урочисто закивав головою, мовлячи:

— Так, так; за всіма ознаками, кому ж воно бути, як не чарівникові. Хотів би я на нього подивитись… Але ти, коли підеш знову, не звертай убік; заблукати в лісі неважко.

Кинувши лопату, він сів до низького тину й посадив дівчинку на коліна. Страшно втомлена, вона намагалася ще додати деякі подробиці, але спека, хвилювання й слабість робили своє: її хилило на сон. Очі її злипалися, голова опустилася на тверде батьківське плече, мить — і вона злетіла би в країну сновидінь, як раптом, стурбована раптовим сумнівом, Ассоль сіла прямо із закритими очами й, упираючись кулачками в жилет Лонгрена, голосно сказала: — Як ти гадаєш, припливе чарівників корабель за мною чи ні?