Олександр Грін: Пурпурові вітрила (Збірник)

Така-от марна й тривожна гонитва тривала з годину, аж з подивом і водночас з полегкістю Ассоль побачила, що дерева попереду вільно розсунулися, пропустивши синій розлив моря, хмари і край жовтого піщаного урвища, на який вона вибігла, майже знесилена. Тут було гирло струмка; розлившись нешироко й мілко, так що мріла струмлива блакить каміння, він зникав у зустрічній морській хвилі. З невисокого, поритого корінням урвища Ассоль побачила, що біля струмка, на пласкій каменюці, спиною до неї сидить людина, тримаючи в руках яхту-втікачку, і на всі боки оглядає її з цікавістю слона, який упіймав метелика. Почасти заспокоєна тим, що іграшка ціла, Ассоль сповзла урвищем й, підійшовши впритул до незнайомця, устромила в нього пильний погляд, очікуючи, коли він підніме голову. А проте незнайомець так захопився спогляданням лісового сюрпризу, що дівчинка встигла роздивитися його з голови до ніг, з’ясувавши, що таких людей вона ще зроду-віку не бачила.

Зрештою перед нею був не хто інший, як Егль, — мандрівник, який ходив пішки, знаний збирач пісень, легенд, переказів і казок. Сиві кучері пасмами випадали з-під його бриля; у сірій блузі, засунутій в сині штани, і високих чоботах він був схожий на мисливця; однак білий комірець, краватка, пояс, де сріблилося повно блях, тростина й сумка з новеньким нікелевим замочком виказували в ньому городянина. Його обличчя, коли можна назвати обличчям ніс, губи й очі, що визирали з буйної променистої бороди й пишних, напрочуд рогачкуватих вусів, здавалося б мляво-прозорим, якби не очі, сірі, як пісок, і блискучі, мов чиста сталь, з поглядом сміливим і сильним.

— Тепер віддай мені, — боязко озвалося дівча. — Ти вже погрався. А як ти її впіймав?

Егль підняв голову і випустив із рук яхту, — так раптово пролунав схвильований голосок Ассоль. Старий з хвилину розглядав її, посміхаючись і повільно пропускаючи бороду у великій, жилавій жмені. Не раз прана ситцева сукня ледь прикривала до колін худенькі, засмаглі ноги дівчинки. Її темне густе волосся, сховане в мереживну косинку, збилося, падаючи на плечі. Кожна риса Ассоль була виразно легка й чиста, мов ластівчин політ. Темні, з відтінком важкого питання очі здавалися трохи старші за обличчя; його неправильний м’який овал ушляхетнювала та чарівна засмага, що нею зазвичай вирізняється біла здорова шкіра. Напіврозкритий ротик виблискував лагідною посмішкою.

— Клянуся Гріммами, Езопом і Андерсеном, — сказав Егль, позираючи то на дівчинку, то на яхту. — Це щось особливе. Слухай-но ти, рослино! Твоя штуковина?

— Та уже ж моя, я бігла за нею вздовж усього струмка; думала, що вмру. Вона була тут?

— В акурат біля моїх ніг. Якби не кораблетроща, то я, береговий пірат, не вручив би тобі цей приз. Залишену екіпажем яхту викинув на пісок тривершковий вал — між моєю лівою п’ятою й кінцем ціпка. — Він стукнув палицею. — Як тебе звуть, мацюпко?

— Ассоль, — сказала дівчинка, ховаючи до кошика іграшку, що її подав Егль.

— Гаразд, — вів далі незрозумілу мову старий, не зводячи очей, у глибині яких поблискувала усмішка доброго гумору. — Власне, твоє ім’я мені було ні до чого. Добре, що воно таке дивне, таке однотонно музичне, наче посвист стріли або дудніння морської черепашки: що б я робив, якби ти мала одне з тих благозвучних, але нестерпно звичних імен, далеких од Прекрасного Невідомого? Тим більше я не хочу знати, хто ти, хто твої батьки і як ти живеш. Навіщо псувати зачарування? Сидячи на цій брилі, я переймався порівняльним вивченням фінських і японських сюжетів… аж раптом струмок виплеснув цю яхту, а потім з’явилася ти… Така, як є. Я, любонько, поет у душі — хоч сам ніколи і не віршував. Що в тебе в кошику?

— Човники, — сказала Ассоль, розмахуючи кошиком, — потім пароплав і ще три таких будиночки із прапорами. В них живуть солдати.

— Чудово. Тебе послали продати. По дорозі ти вирішила погратися. Пустила яхту поплавати, а та втекла — еге ж?

— Ти що, бачив? — із сумнівом запитала Ассоль, намагаючись згадати, чи не розповіла вона це сама. — Тобі хтось сказав? Чи ти вгадав?

— Я це знав.

— Звідки?

— Бо я — найголовніший чарівник.

Ассоль зніяковіла: її напруга при цих словах Егля перейшла межу переляку. Пустельний морський берег, тиша, запаморочлива пригода з яхтою, незрозуміла мова старого з блискучими очима, велич його бороди й волосся мало-помалу здавалися дівчинці якоюсь сумішшю надприродного з дійсністю. Варто було б зараз Еглеві скривити лице або щось крикнути, і дівчинка помчала б геть, заплакавши й тремтячи від страху. Але Егль, помітивши, як широко розкрилися її очі, зробив крутий вольт.