Олександр Грін - Пурпурові вітрила (Збірник)

Вкотре встановивши, що з краном на великому барилі усе гаразд, Польдішок зосереджено й похмуро закінчував:

— Ці барила привіз 1793 року твій предок, Джон Ґрей, з Лісабона, на кораблі «Біґль»; за вино довелося викласти аж дві тисячі золотих піастрів. Напис на бочках вирізьбив зброяр Веніамін Ельян з Пондішері. Бочки закопані в землю на шість футів і присипані попелом з виноградних стебел. Цього вина ніхто не пив, не куштував і не покуштує.

— Я вип’ю його, — сказав якось Ґрей і тупнув ногою.

— Оце відчайдух! — зауважив Польдішок. — Невже вип’єш його в раю?

— Звісно. Ось рай!.. Він у мене, бачиш? — Ґрей тихо засміявся, розкривши свою маленьку руку. На ніжну, проте з чіткими обрисами долоню впало сонячне проміння, і хлопчик стис пальці в кулак. — Ось він, тут!.. То є, то знову нема…

Говорячи це, він то розкривав, то стискав руку й нарешті, задоволений своїм жартом, вибіг поперед Польдішока і кинувся похмурими сходами у коридор нижнього поверху.

На кухню заходити Ґреєві суворо заборонялося, проте, відкривши одного разу цей дивний, сповнений вогню ватри світ пари, кіптяви, шипіння, клекотання киплячих рідин, стукоту ножів і смачних запахів, хлопчик вчащав до величезного приміщення. У суворому мовчанні, наче жерці, рухались кухарі; їхні білі ковпаки на тлі почорнілих стін наводили на думку про якесь урочисте служіння; веселі, товсті посудниці біля бочок з водою мили посуд, брязкаючи порцеляною і сріблом; хлопчики, зігнувшись під ношею, заносили кошики, наповнені рибою, устрицями, раками й фруктами. Там на довгому столі лежали райдужні фазани, сірі качки, строкаті кури: там свиняча туша з коротеньким хвостом і по-дитячому заплющеними очицями; там — ріпа, капуста, горіхи, синій ізюм, смагляві персики.

На кухні Ґреєві було трохи лячно: йому здавалося, що тут хазяйнують темні сили, влада яких править за головну пружину в житті замка; окрики звучали як команди й заклинання; рухи працівників, завдяки довгим навичкам, набули тієї виразної, скупої точності, яка видається натхненням. Зросту Ґреєві ще бракувало, щоб зазирнути в найбільшу каструлю, що клекотіла, мов Везувій, однак хлопець відчував до неї особливу повагу; він із трепетом дивився, як її перевертають дві служниці; відтак на плиту хлюпала тоді димна піна, і пара, на вибрик якої плита озивалась шипінням, хвилями наповнювала кухню. Якось рідини виплеснулося стільки, що служниця поряд ошпарила руку. Шкіра миттєво почервоніла, за мить навіть нігті пашіли від припливу крові, і Бетсі (так звали служницю), плачучи, натирала олією свої опіки. Сльози невпинно котилися по її круглому переляканому обличчю.

Ґрей завмер. Тим часом як інші жінки бігали біля Бетсі, він пережив відчуття гострого чужого страждання, що його не міг відчути сам.

— Тобі дуже боляче, еге ж? — запитав хлопчина.

— Спробуй, і сам знатимеш, — відповіла Бетсі, накриваючи руку фартухом.

Насупившись, парубійко видерся на табурет, зачерпнув довгою ложкою гарячої рідини (сказати до речі, це був суп з бараниною) і хлюпнув собі на зап’ясток. Враження було нівроку, але слабість від сильного болю змусила його похитнутися. Блідий, як стіна, Ґрей підійшов до Бетсі, застромивши обпечену руку в кишеню штанців.

— Мені здається, що тобі дуже боляче, — сказав він, анічичирк — про свій експеримент. — Ходімо, Бетсі, до лікаря. Мерщій!

Він уперто тяг її за спідницю, а тим часом прихильники домашніх засобів навперебій пропонували служниці рятівні рецепти. Проте дівчина, помітно страждаючи, пішла з Ґреєм. Лікар пом’якшив біль, наклавши перев’язку. Лише після того як Бетсі пішла, хлопчик показав свою руку. Цей незначний епізод зробив двадцятилітню Бетсі й десятилітнього Ґрея справжніми друзями. Дівчина набивала його кишені пиріжками й яблуками, а він розповідав їй казки та інші історії, вичитані у своїх книжках. Одного разу хлопець довідався, що Бетсі не може вийти заміж за конюха Джима, бо вони занадто бідні, щоб завести собі хазяйство. Ґрей розбив коминковими щипцями свою порцелянову скарбничку й витрусив звідти все: набралося близько сотні фунтів. Уставши вранці і дочекавшись, поки безпосажна вийде на кухню, він зайшов до її кімнати й, засунувши подарунок у скриню дівчини, прикрив його короткою запискою: «Бетсі, це твоє. Проводир зграї розбійників Робін Гуд». Переполох, викликаний на кухні цією історією, набув таких розмірів, що Ґреєві довелося зізнатися у своїй витівці. Він, однак, не забрав гроші назад і не хотів більше говорити про це.