Олександр Грін: Пурпурові вітрила (Збірник)

Його мати була однією з тих натур, які життя відливає в готовій формі. Вона жила в напівсні забезпеченості, що завбачає будь-яке бажання пересічної душі, тож їй не залишалося нічого робити, як радитися із кравчинями, лікарем і шафарем. Але жагуча, майже релігійна прихильність до своєї дивної дитини давала, треба думати, єдиний вихід тим її схильностям, захлороформованим вихованням і долею, які вже не живуть, але печально блукають, залишаючи волю бездіяльною. Вельможна пані нагадувала паву, що висиділа яйце лебедя. Вона болісно переживала прекрасну синову окремішність; смуток, любов і ніяковість наповнювали жінку, коли вона притискала хлопчика до грудей, де серце говорило інше, ніж мова, що зазвичай відбиває умовні форми стосунків і думок. Так хмарний ефект, вигадливо спричинений сонячним промінням, проникає в симетричне умеблювання казенної будівлі, по-збавляючи її банальних переваг; око бачить і не впізнає приміщення: таємничі відтінки світла серед злиденності витворюють яскраву гармонію.

Вельможна пані, лице і фігура якої, здавалося, могли відповідати лише крижаним мовчанням на палкі голоси життя, тонка краса якої радше відштовхувала, ніж притягувала, бо ж у ній відчувалося гордовите зусилля волі, позбавлене жіночої зваби, — ця Ліліан Ґрей, залишаючись наодинці із хлопчиком, оберталася простою мамою, що люблячим, лагідним тоном виводила ті самі сердечні дрібниці, що їх не передаси на папері — сила їх у почутті, не в самих них. Вона дозволяла синові геть усе і прощала все: перебування в кухні, відразу до уроків, неслухняність і численні примхи.

Якщо він не хотів, щоб підстригали дерева, їх ніхто і не чіпав, коли він просив простити або винагородити кого-небудь, зацікавлена особа знала, що так і буде; він міг їздити верхи на будь-якому коні, брати в замок будь-якого собаку; переривати бібліотеку, бігати босоніж і їсти, що він здумає.

Його батько якийсь час боровся з цим, але поступився — не принципу, а бажанню дружини. Хіба що наказав видалити із замку всіх дітей службовців, побоюючись, що через низьке товариство примхи хлопчика переростуть у схильності, що їх годі буде викорінити. Загалом він був з головою занурений у незліченні родові процеси, початок яких губився в епосі появи паперових фабрик, а кінець — у смерті всіх кляузників. Окрім того, державні справи, справи маєтностей, диктування мемуарів, виїзди на парадні лови, читання газет і складне листування змушували його заховувати певну внутрішню відстань од родини; сина він бачив так рідко, що інколи забував, скільки йому років.

Тим-то Ґрей жив у своєму світі. Хлопчина грався сам-один — здебільшого на замкових задвірках, які за старих часів мали бойове значення. На цих широких пустирищах, із рештками високих ровів, із зарослими мохом кам’яними склепами, було повно бур’яну, кропиви, реп’яха, терну й скромно-барвистих диких квітів. Малий снував тут годинами, досліджуючи кротячі нори, борючись із бур’яном, підстерігаючи метеликів і будуючи з усіляких уламків цегли фортеці, що їх він закидав дрюччям й кругляком.

Ґреєві вже повернуло на дванадцяту весну, коли всі натяки його душі, всі розрізнені риси духу й відтінки таємних поривів з’єдналися в одному сильному моменті, а відтак, виражені очевидно, перетворилися на нездоланне бажання. Досі він начебто знаходив лише окремі частини свого саду — просвіт, тінь, квітка, дрімучий і пишний стовбур — у тьмі-тьмущій садів інших , і раптом побачив їх ясно, все — у прекрасній, вражаючій гармонії.

Трапилося це в бібліотеці. Зазвичай її високі двері з тьмяним склом угорі замикались, але засувка замка поганенько трималася в гнізді стулок; якщо натиснути рукою, двері відходили, напружувались і розчинялись. Коли дух дослідження змусив Ґрея добутися в бібліотеку, його вразило порошнисте світло, вся сила й особливість якого полягала в кольоровому візерунку верхньої частини шибок. Тиша покинутості стояла тут, як ставкова вода. Темні низки книжкових шаф подекуди притикалися до вікон, затуляючи їх наполовину, поміж шаф були проходи, завалені купами книг. Там — розкритий альбом із відірваними внутрішніми аркушами, там — сувої, перев’язані золотим шнуром; стоси похмурих на вигляд книг; товсті шари рукописів, розсип дрібних томиків, які тріщали, наче кора, якщо їх розкрити; тут — креслення й таблиці, ряди нових видань, мапи; розмаїття палітурок, грубих, ніжних, чорних, строкатих, синіх, сірих, товстих, тонких, шорстких і гладких. Шафи були по саме нікуди набиті книгами. Вони здавалися стінами, що замкнули життя в самій товщі своїй. У відбитках шафових шибок маячіли інші шафи, покриті безбарвно блискучими плямами. Величезний глобус, узятий у мідний сферичний хрест екватора й меридіана, стояв на круглому столі.