Ґюнтер Ґрас - Бляшаний барабан

А в той же час засобами стилю, ніби лише за рахунок «манери» письма, створюється враження якоїсь цілісности, іноді неподільности тексту. Навіть цілком відверті розповідальні «a part’u» (наприклад, історія про два авіаносці, що один одного потопили посеред безмежного океану) сприймаються читачем як образи, які, напевно, виникли в голові Оскара або, принаймні, виникнути в ній могли...

А втім, як чинник творення стилю тут, мабуть, ще існує інше, щось, можна сказати, «філософське». Я маю на увазі ту екзистенційну замкнутість кола, ту відсутність вибору у широкому історичному і навіть «над»-історичному сенсі, про які вже йшла мова, а також і властивий світосприйманню Ґраса безцільний, одвічний колообіг. Саме цей філософсько-світоглядний імператив визначає «дух» і «букву» роману...

Пригляньмося до «духу». Його, як ви, гадаю, пам'ятаєте, в певному сенсі визначають дві «фігури» — Ґьоте і Распутін. А третьої не дано? Чи, можливо, до них варто було б долучити самого Оскара, так би мовити, як певний синтез тих двох?..

Між іншим, хоч це, на перший погляд, і дивно, Ґрас у «Бляшаному барабані» довів екзистенційність свого розуміння проблеми вибору і замкнености кола, саме послуговуючись прикладом мало не цілковито протилежним, нібито цілковито антинацистським, а ще до того і (що для автора цього роману особливо незвично) нібито суто політичним.

Оскар зі своїм новим приятелем фон Вітляром прогулюється по нічному (і вже досить давно повоєнному) Дюсельдорфу. Трамваї не ходять, але один вагон ще стоїть на коліях поблизу депо, і Вітляр, який уміє водити трамваї, пропонує прокататися.

На одному з перегонів двоє в зелених капелюхах із чорними стрічками вагон зупиняють і грубо заштовхують туди якогось переляканого чоловічка, в котрому Мацерат раптом упізнав Віктора Велюна, поштаря данцизької Польської пошти. Після її розгрому 1933 року Велюнові, очевидячки, поталанило врятуватись. Тепер його, нарешті, схопили і виконанню смертного вироку ніщо вже нібито не стає на заваді.

Оскар і фон Вітляр, певна річ, починають просити за бідолаху, але кати мусять виконати свій обов'язок: щодо цього в них є письмовий наказ, датований 1939 роком, який вони нашим клопотальникам охоче показують. Тільки після його виконання їхня служба, нарешті, закінчиться і обидва зможуть, слава Богові, цілковито зможуть поринути у звичні для себе клопоти: один із них — комівояжер, другий — колишній утікач зі Сходу, обтяжений сім'єю та купою проблем.

Кати невідь-чому тягнуть арештованого в сад матері фон Вітляра, щоб там з дотриманням відповідної процедури розстріляти. І Оскар з Вітляром уже не протестують, бо збагнули, що від долі ніде не дінешся. Але з неба раптом спускається ескадрон польських уланів і забирає Велюна; а Оскар у цей час вибиває на барабані мелодію польського гімну...

Після виходу в світ «Бляшаного барабана» рецензенти охоче тлумачили цей епізод, з одного боку, як моральний вирок не лише фашизму, але й безголовим «тевтонським» законослухняності та виконавській ретельності, а з другого — як хвилююче-поетичне свідчення вірності автора польсько-кашубському корінню. Я ж переконаний, що Ґрас потішив тут свою «польсько-кашубську» душу лише, так би мовити, принагідно. А визначальними для нього були зовсім інші міркування. Адже автор мав на увазі зовсім не політику з ідеологією, а знову-таки те, що я вже назвав замкненістю кола і відсутністю свободи вибору. Інакше кажучи, чинники (повторюю ще раз) у жодному разі не політичні, не світоглядні, а навпаки, суто екзистенційні.

Автор «Бляшаного барабана» не так осуджував в епізоді з поштарем Велюром безголових наці, які на кшталт французьких Бурбонів, нічого не забули й нічому не навчились, як показував пальцем на одвічність вселенського абсурду. Навіть у зелених капелюхах — це вже не солдати якоїсь там армії, не члени якоїсь там таємної організації; ні, вони — щось більше і водночас більш загальне, а саме гвинтики тієї алогічної суперсистеми, що сьогодні, як і в усі віки, править світом...

А тому якщо зелені капелюхи тут для себе щось і «вибирають», то не світогляд, а єдину форму поведінки: виконати чи невиконати наказ. І цілком припустимим було б уявити собі, що за якихось інших обставин (чи просто через якусь «примху буття») зелені капелюхи могли б і відпустити на всі чотири бідолашногоу Велюна — достемнісінько так, як пам'ятний нам командир штурмової роти у «Моєму сторіччі» міг би стати взірцевим соціал-демократом, якби під час промови Карла Лібкнехта не помочився в штани... Адже, власне, між чим і чим усім їм доводиться вибирати? Як приятелеві Оскара Клепу — між комуністами і Британським Королівським домом?