Ґюнтер Ґрас - Бляшаний барабан

Одначе ні лякатися, ні впадати в розпач, гадаю, не варто. Адже все це вже було. І то не раз. «Іліада», наприклад, практично ще не ділила богів і героїв Троянської війни на «поганих» і «гарних»; лише, так би мовити, на «своїх» і «чужих». «Поганих» і «гарних» у Європі ввело християнство. Одначе вже Франсуа Рабле (і він, напевно, не був тут серед перших) замахнувся в «Ґаргантюа і Пантаґрюель» на міт про непохитну «зразковість» позитивних героїв.

Найбільш наочний з цього погляду приклад — Панург, найближчий товариш шляхетного принца Пантаґрюеля, одна із центральних фігур книги, та ще мало не головна у вікопомному плаванні до Оракула Божистої Пляшки. Відтак в очах автора йому слід було б бути позитивним, а він, навпаки, патологічно брехливий, патологічно лякливий і навіть патологічно капосний.

Чого варта хоча б Панургова витівка з такою собі панією, що на неї він спокусився: вона провинилася перед ним лише в тому, що відкинула його настирливі домагання.

І за це Панург — до того ж у церкві — нацькував на неї зграю псів, привабивши їх гострим духом сучки: «пси, — оповідає Рабле, — почули запах зілля, що ним він обсипав пані, звідусюди забігли в церкву і кинулися просто на неї. Маленькі й великі, гладкі й сухоребрі, всі опинилися тут, і, виставивши свої причандали, заходилися обнюхувати пані і з усіх боків на неї мочитися. Світ не запам'ятає цього неподобства!» А проте ні щойно згадана, ні інші Панургом скоєні неподобства на його почесному місці в романній ієрархії не позначаються.

Чи не правда, що багато Оскарових вчинків як дві краплини води нагадують Панургові. Тут і там помічаємо одну й ту ж, я б сказав, знущальну «постмодерністську» хватку, один і той-таки цинічний «постмодерністський» дух. Одначе якщо Панург в очах Рабле і не «позитивний герой», то в кожному випадкові все ж не негативний.

Річ у тому, що Ґрас у певному сенсі повертає нас в раблезіанську атмосферу (а саме до її висхідної цілісности, що робить ніби неможливе все ж мислимим). І тоді адекватне уявлення про цей гірший із світів стає досяжним персонажеві за всіма іншими показниками ( і головне — «правилами») негативному, тобто в нашому конкретному випадкові Оскарові Мацерату...

Постмодернізм, на що я вже неодноразово мав нагоду звернути увагу, заперечує соціальний Поступ і не вірить у кінцеву Добру Мету. Що, певна річ, тут-таки позначається на власній його поетиці: мовляв, позаяк у нас нема гербового паперу, ми змушені писати навіть не на простому, а взагалі між рядками чиїхось брудних чернеток...

Інакше кажучи, негативному персонажеві доводиться, повторюю ще раз, брати на себе прерогативу героя позитивного. Що, слід сказати, аж ніяк не підступний спосіб зайвий раз познущатися над «антиподом», а радше реакція невідворотна... Як, між іншим, і спонтанний прояв якоїсь внутрішньої, вельми, слід визнати, парадоксальної суті речей...

Але маємо і щось ніби протилежне: герой, здавалося б, поза сумнівом позитивний починає глумитися над усталеними принципами, над істиною, над вірою й справедливістю... У того ж Рабле в «Гаргантюа і Пантаґрюелі» такий-собі суддя Бридуа протягом довгих років вирішував усі позови, просто кидаючи гральні кеглі, і не маючи за весь той час жодної рекламації: не лише особи, що вигравали процес, а й ті, що його програвали, незмінно почувалися задоволеними...

Навіть Панург, за словами Рабле, «засумнівався у можливості полагоджувати справи наздогад, та ще протягом тривалого часу». А інший зух з почту принца, Епістемон, — той самий, що побував у підземному царстві, а отже, чимало побачив, — не міг надивуватися, «як усе це могло минутися безкарно». Лише Пантаґрюель твердо стояв на боці Бридуа, хоча, проте, й мотивував, звертаючись до вищої інстанції, свою позицію доказами вельми хисткими, якщо взагалі не збитошними: «... не без волі Божої всі інші його вердикти, що виносилися також з використанням гральних кеглів, ваш шановний верховний суд визнав правильними, слава ж Господня, як вам те відомо, незрідка проявляється у зганьбленні мудрих, позбавленні влади сильних і піднесенні простих і смиренних».

Словом, ніхто не бачить світ правильніше, аніж цілковито неправильний герой... Ні, це не credo постмодернізму — радше, внутрішня його специфіка, що її Ґрас угадав з дивовижною достеменністю. А з неї, тобто зі згаданої специфіки, вже випливає і все інше: своя поетика, своя естетика, своя логіка. Все, звісно, цілковито перекинуте...

Ось, нібито, і все, що мені хотілося тут розповісти про лауреата Нобелівської премії Ґюнтера Ґраса, про його твір «Бляшаний барабан», що за нього він цю премію нарешті отримав, і про явище, яке нині називається «постмодернізмом».