Ґюнтер Ґрас - Бляшаний барабан

Австрійський прозаїк Герман Брох, років із сімдесят тому, прочитавши — ще в рукопису — роман молодшого колеги, Еліаса Канетті, під назвою «Засліплення», сказав про його персонажів: «Але ж це вже не справжні люди». А Канетті йому відповів: «Це фігури...» і додав: «Люди і фігури — не одне й те ж... Роман як літературний жанр починається з фігур. Першим романом був «Дон Кіхот». Що ви думаєте про його головного героя? Не видається він вам вірогідним саме тому, що є винятком?»

Так він сказав Германові Броху, а ось що ще записав з цього приводу для самого себе: «Якось мені вклалося в голову, що світ більше не варто змальовувати так, як це робилося в старих романах, позаяк світ розпався».

Причому Канетті аж ніяк не вважав за «старі романи» ні твори Гоголя, ні навіть твори Сервантеса. Адже вирішальним, на його думку, був зовсім не час написання книги, бо від часу геть не залежний характер авторського світосприймання: до прикладу, вміння того ж таки Гоголя через зміщення образу осягати і відтворювати невиправно зміщений світ імператорського Петербурга...

Саме тому й роман «Засліплення» — це ніщо інше, як царство тіней, царство маній, царство вигадок: адже Канетті зумисне відтворював не саму дійсність, а суто її відображення у свідомості «засліплених» фігур. Відклавши вбік колишні, до болю звичні соціально-психологічні «лекала», він вдався до «екстрагування» або, якщо хочете, створення таких собі «квінтесенцій» людського єства. І тут-таки, само собою зрозуміло, безсоромно перебільшував. Але ж перебільшує і спеціально з подібною метою створений Ловенгуком мікроскоп...

До речі, рівно через півсторіччя після того, як був написаний, роман «Засліплення» приніс своєму авторові Нобелівську премію.

1999 року те ж саме сталося і з німцем Ґюнтером Ґрасом: нарешті його «Бляшаний барабан» — книга, яку загалом з незмінним інтересом читають ось уже протягом чотирьох десятків років, а відтак, певна річ, давним-давно всім відома, навіть багаторазово уквітчана лаврами, отримав і найбільш престижну літературну нагороду. А тому було б, мабуть, логічним допустити, ніби і шведські академіки щось там лишали поза увагою, навіть у чомусь помилилися... Але, як мені здається, причини піввікової відсутности результатів стосовно Канетті і сорокарічної — щодо Ґраса не такі вже банальні або не такі вже випадкові, як те може здаватися. Ні, Канетті, а десятком років пізніше — і Ґраса ці шведські академіки «проморгали» зовсім не через неуважність і тим паче не через нестачу літературного смаку.

Але недарма такий знавець свого ремесла, як Брох (до того ж симпатизуючи своєму молодшому колезі), сказав Канетті про його героїв, буцімто вони — «вже не справжні люди». А Канетті такий погляд на них не лише не спростував, але навіть з ентузіазмом підхопив. Навіть, у свою чергу, назвав власних персонажів «фігурами»: іншими словами, визначив як щось «штучне» чи, принаймні, «незвичайне». До того ж, самому собі суперечачи, він ще й заявив, ніби роман як жанр починається саме з «фігур», а вже у зв’язку з «фігурами» згадав сервантесівського «Дон Кіхота»...

Взявши все викладене до уваги, мимоволі починаєш відчувати бажання зробити наступний крок — тобто поміркувати, а чи не йдеться тут про якийсь феномен, про той, очевидно, зумовлений, коли в певний момент XX сторіччя літературі та мистецтву настає час робити раптовий, запаморочливий поворот? На кшталт тих, котрі на флоті називаються «оверштагами».

Одначе «раптовість», навіть «запаморочливість» у даному разі навряд чи варто ототожнювати з одномоментністю. В тому то й річ, що жодної «одномоментности» (принаймні на поверхні) тут не спостерігалось. А втім, можливо, ще істотніше, що була відсутня навіть не так раптовість повороту, як усвідомлення його мотивів та причин.

Цьому сприяла низка обставин. Насамперед, чи не все XX сторіччя, — а мабуть, і остання третина ХІХ-го — є (якщо, звичайно, не просто «бачився») безперервно тяглим модерністським поворотом. Чи навіть переворот о м. І стосувався він, насамперед, форми, у кожному випадку, нею в першу чергу маркувався. Шкіл і школок розплодилося сила-силенна, і всі вони об'єднувалися поняттями «авангардизм» або «модернізм» (друге означало нібито «поступальний», або, якщо хочете, трохи «спокійніший» різновид першого).