За такої ситуації і справді було вельми непросто розпізнати настання епохального перевороту, який іноді не без роздратованого, а то й глузливого опору згодилися назвати «постмодернізмом». Хоча «постмодернізм» цей і виявив себе перш за все через форму («фігури» у Канетті — лише одна з багатьох можливих його еманацій), формалістичним він, по суті, не був. У кожному разі, був не більш формалістичним, аніж його синтез — модернізм. Просто постмодернізмові властиве інше ставлення до світу, до буття, навіть до себе самого: адже він ні до чого не ставиться наповажне, бо ні в що вже з повагом не вірить... А не вірить тому, що все, здавна відоме як «розумне, добре, вічне», розвалюється просто на очах. Хоча «не-розумне» і «не-добре» (не кажучи вже про не-вічне) також розвалюється.
Але ж у другій третині багатостраждального XX сторіччя капіталістичний Захід і соціалістичний Схід, запекло між собою ворогуючи, зійшлися у двобої, ніби два динозаври, і, здавалося, заклякли в нескінченних смертельних обіймах... А потому ні сіло, ні впало один із «динозаврів — радянський — рухнув... І тоді західний його партнер, природно втративши опертя, вельми і вельми захитався. Відтак трагедія вже мало не неминучого атомного апокаліпсису раптом стала найбезглуздішим фарсом... Слава Богу, світ уцілів лише коштом такої собі принизливої комедії, яка показала в однаково смішному і безглуздому вигляді обидва ворожі табори.
Проте пора вже, як полюбляють казати французи, «повернутися до наших баранів» і констатувати, що запізнілі Нобелівські премії Канетті та Ґраса, по суті, не що інше, як наочні ілюстрації до історії становлення новітнього постмодернізму.
Я саме тому кажу «новітнього», що «постмодерністами» були, на моє глибоке переконання, і вже згаданий Сервантес, і Франсуа Рабле, і Джонатан Свіфт, і Лоренс Стерн, та й багато інших митців більш близького і навіть від нас віддаленого минулого.
Пам'ятаєте, Канетті прямо вказав на власний генетичний зв'язок із Сервантесом? І те саме зробив у своїй Нобелівській промові Ґрас: «Я вийшов, — сказав він... — із мавритансько-іспанської школи шахрайського... роману. У цій школі боротьба з вітряками лишилася моделлю, що пережила цілі сторіччя». А трохи нижче творець «Бляшаного барабана» ще й зізнався в любові до творця «Гарґантюа і Пантаґрюеля»: «...Рабле, — каже Ґрас, — усе своє діяльне життя втікав від світської поліції та святої інквізиції, позаяк його неприродні завбільшки Гарґантюа і Пантаґрюель поставили з ніг на голову світ, побудований на схоластичному вченні». У цей-таки генетичний ряд він поставив і Джонатана Свіфта з його знущальницьки — «постмодерністською» ідеєю зменшити голод в Ірландії, подаючи на стіл для керівників держав «вишукано приготовлених вуличних дітлахів...».
Іншими словами, як і Канетті, явно вважає себе причетним до «постмодерністської традиції. Адже модернізм і постмодернізм, — певна річ, якщо тлумачити їх у широкому розумінні, — поперемінно змінювали один одного мало не протягом тривання людської культури: скажімо, автор «Апокаліпсису» був до певної міри «модерністом», а ось автор «Книги Еклезіаста, або Проповідника», який жив, як відомо, набагато-набагато раніше, є, відповідно, «постмодерністом».
Творцеві «Бляшаного барабана» щодо популярности поталанило більше, аніж творцеві «Засліплення». Проте, гадаю, лише тому, що він був молодшим, а отже, і з'явився перед читацьким загалом у зовсім інший, сказати б, у більш сприятливий час. Тож і фахівці, і просто читацький загал одразу помітили навіть ранні абсурдистські п'єси Ґраса, хоча з погляду мистецьких чеснот ті нічим особливим не вирізнялися. І все ж вони прозвучали як дуже виразний, напрочуд сучасний виклик панівній соціальній системі і панівній літературній традиції. Прозвучали, бо саме час настав...
Годиться навіть сказати, що молодий Ґрас здобув собі тими п'єсами розголос саме тому, що епатував загал, кидав йому зухвалий виклик.
Таким самим — але вже мало не геніальним?! — викликом виявився і «Бляшаний барабан». Літературні «профі» та «непрофесійні» читачі саме так цю книгу і сприйняли. Хоча тут-таки, ані хвилини не вагаючись (цілковито поділяючи панівні на той час уявлення), «канонізували» її в русло і д е о л о г і ї, тобто суто соціальної критики: тривалий час здавалося, нібито цей роман у першу чергу (якщо взагалі не цілковито) антинацистський, а то й зовсім «антинімецький», і вже само собою зрозуміло «антиімперіалістичний». Інакше кажучи, поза будь-якими сумнівами, цілковито «л і в и й».
Читать дальше