Ґюнтер Ґрас - Бляшаний барабан

Тут стикаєшся ніби з цілковито новим (принаймні «іншим», аніж у більшості відомих усім нам книг) поглядом на життя: адже тут констатується (причому мовби «наперед»!) якась первісна, невідворотна, фундаментальна недосконалість світобудови, якась «зіпсутість» його звичного, а відтак вже нібито мало не «нормального» єства. Інакше кажучи, наш автор ладен брати на карб наявність життєвих обставин, які не надаються до жодного більш чи менш історичного покращення.

Нині такий погляд на речі поширений, як ніколи, навіть став мало не само собою зрозумілим. І прізвисько його, як я вже згадував, — «постмодернізм». Одні цей погляд поділяють, інші, навпаки, заперечують. Проте від того, що заплющиш на щось очі, воно не зникне, навіть, і це справді так, його анітрохи не убуде...

До того ж, очевидячки, саме тепер людство переживає свою найбільш послідовну, а можливо, і найбільш глобальну постмодерну ситуацію.

Протягом усієї людської історії «модерністські» і «постмодерністські» періоди (тобто ті, що вирізнялись вірою в поступ, у досяжність високих суспільних ідеалів, наявністю певної мрії; і, навпаки, — скептицизмом, глузливим безвір'ям і т. ін., і т. п.) поперемінно змінювали один одного: «модерністська» (переважно середземноморська) античність змінилася застійно-«постмодерністським» Середньовіччям; останнє, в свою чергу, виявилося витісненим — знову-таки «модерністським» — Ренесансом, а за ним настала епоха маньєристського та барокового «занепаду»...

І ось так усе це тривало до сьогоднішнього дня, який — я вже про це побіжно згадував — є мало не «зразкове» царство світобачення постмодерного. А проте, якщо світ наш з якоїсь зовнішньої або внутрішньої причини невдовзі не загине, нас, гадаю, очікує наступне модерністське «відродження»... В даний момент, ми, одначе, на ентузіазмі освоюємо постмодерний «занепад». Нині саме він відправляє у нас функції «символу віри».

Само собою зрозуміло, що такий колообіг нічим не нагадує оркестр чи балетну групу, які слухняно скоряються диригентській паличці. Рука, що тримає паличку, тут або взагалі відсутня, або залишається не тільки незримою, але й ніби «недосяжною». Хоча певні постмодерністські «правила» все-таки існують; просто нам не відомо, коли, ким, як і, головне, ради чого, вони були встановлені.

Вище я вже досить недвозначно дав зрозуміти, що «Бляшаний барабан» — твір суто постмодерністський (до того ж у цій своїй іпостасі мало не зразковий); і саме тому і саме тепер — не раніше, і не пізніше — його відзначено Нобелівською премією. Отже, тут усе якраз дуже навіть логічно...

А втім, може статися так, що навіть дещо логічніше якоїсь «норми», врешті-решт встановленої через проби та помилки. Я маю на увазі, що Нобелівськими преміями, певна річ, пошановувались далеко не всі ті, хто їх так чи інак заслуговував. Навіть обмежившись німцями, хотілося б спитати, чому цих премій так і не отримали ні Герман Гессе, ні Бертольд Брехт?.. Одначе моя мета полягає зовсім не в засудженні витівки казково розбагатілого винахідника динаміту, а саме у відповіді на питання, чому ним засновану премію все-таки присудили романові Ґраса...

Як свідчить сама назва роману, мало не провідна роль у книзі дісталася дитячому бляшаному барабану; мати, народивши Оскара, тут-таки поклала собі до третьої річниці первістка подарувати йому цю іграшку. І саме це щасливе її рішення хоч якось примирило нашого героя із злигоднями людського існування. Можна було б навіть сказати, що лише за умови володіння барабаном він і погодився жити...

Хоча час від часу (в якісь переломні моменти) Оскар робив спроби із своїм барабаном розлучитися, той так і лишився для нього — у прямому й переносному розумінні — засобом ( чи, можливо, навіть і Метою?) існування. Адже, барабанячи, наш герой виказував своє ставлення до буття... І полягало воно у фундаментальному його неприйнятті. Не бувши зумовленим соціально, буття так і лишається, я б сказав, цілком і повністю «безпартійним», а отже, саме екзистенційним: «Я барабанив не лише проти коричневих зборищ. Оскар сидів під трибунами і в червоних і в чорних, у скаутів і в молодих католиків... І свідків Єгови... у вегетаріанців і в молодополяків...» Іншими словами, всі соціальні утворення нашому героєві однаковою мірою огидні.

У той же час барабан, нехай і не одразу, починає його годувати, причому як матеріально, так і, можна сказати, «духовно». З одного боку, Оскар робить кар’єру популярного, з непоганим заробітком музики, а з другого — нібито усвідомлює сакраментальну важливість своєї «барабанної» діяльности. Недарма одного разу він повісив свій інструмент на шию гіпсового зображення Сина Божого, що нібито мало б потвердити чи не їхню «ідентичність»... А набагато пізніше, коли французькі поліцейські затримали Оскара як можливого вбивцю сестри-жалібниці Доротеї, він так їм і назвався: «Я — Ісус Христос!»