Ґюнтер Ґрас - Бляшаний барабан

Тут, між іншим, у мене виникає певна з Ґрасом розбіжність: він, розрізняючи «модерністське» і «постмодерністське», як бачимо, має за наріжний камінь шанобливе або, відповідно, нешанобливе ставлення до традиції; а на мій погляд, тут більш вагома наявність віри в Поступ, у досяжність Мети — або ж, відповідно, загальне Безвір'я. Хоча це може виявитися розбіжністю суто термінологічною, позаяк традиції — уже самі від себе щось на кшталт «Мети».

Саме тому у Ґраса, гадаю, важливіше інше, а саме те, що він ствердив, — хоча цього, напевно, не бажаючи, — одвічність зміни «модерністських» і «постмодерністських» начал. А відтак, по суті, перекреслив усі повоєнні сподівання. Адже Історія, — у кожному разі, з погляду творця «Бляшаного барабана», то не якась там висхідна спіраль, а звичайне замкнене коло...

Приятель Оскарів Клеп колись був монархістом, прихильником Британського Королівського дому, а нині — член Комуністичної партії Німеччини. І, нас про це поінформувавши, автор додає: «Треба віддати Клепові належне: шляхи до всіх віросповідань він лишив для себе відкритими: ...вчення Маркса треба перемішати із джазовою імпровізацією».

Одначе в такій «відкритості» марно було б шукати свободу вибору: навпаки, тут, радше, йдеться саме про ходіння по замкненому колу...

У новелі «1908» (тут я, як і обіцяв, звертаюсь, нарешті, до книги «Моє сторіччя») оповідач — на той час ще маленький хлопчик, якого батько взяв із собою на мітинг, не витерпівши, помочився у штани саме під час антивоєнної промови Карла Лібкнехта, та ще й сидячи в цей момент на плечах власного батька. І його відлупцював власний батько, правовірний соці. «Ось тому і лише тому, коли пізніше все почалося, зізнається колись битий хлопчик, — я побіг на призовний пункт і записався добровольцем, і був, зрештою, нагороджений за хоробрість, а після другого поранення, одне під Аркасом, друге під Верденом, дослужився до унтер-офіцера. Хоча мені завжди, навіть коли я очолив ударну роту у Фландрії, було зрозуміло, що товариш Лібкнехт, якого деякі хлопці із загонів добровольців пізніше, вже набагато пізніше, застрелили разом з товаришем Розою Люксембург і навіть викинули один із трупів у Ландверканал, сто, тисячу разів мав рацію, коли звертався із своїми закликами до молоді».

Отже, виходить, що герой цієї новели, якби тоді не помочився у штани, мав усі шанси залишитися правовірним лівим, а не зробитись ландскнехтом Першої світової війни...

Іншими словами, йому можна було вибирати лише між мілітаризмом і пацифізмом? Що, по суті, мало не рівнозначно відсутності вибору... А з цього хіба, в свою чергу, не випливає, що в очах Ґраса ідеологія мало чого варта?

У новелах з «1914» до «1918» фігурує знаменитий пацифістський письменник Еріх Марія Ремарк і мало не так само уславлений (особливо в останні десятиріччя) співець солдатської слави Ернст Юнгер. «Вони, — розповідає Ґрас, — згадували про війну з неприхованим ентузіазмом» (хоча нібито й виставляли їй різні оцінки). Але якщо Ремарк — не без захоплення — починає вихваляти чесноти саперної лопатки, Юнгер задоволено додає: «Ви маєте цілковиту слушність, дорогий Ремарк...», — і зітхає: «А хто взагалі лишився крім нас?.. Хоча так, у французів є ще цей божевільний Селін...» (Ідеться про Луї Фердинанда Селіна, автора у свій час знаменитого на весь світ роману «Подорож на край ночі», який було проклято в Радянському Союзі, а проте видано російською за сприяння Ніколая Бухаріна, який написав до цього видання передмову...)

Інакше кажучи, між мілітаризмом і пацифізмом знову-таки немає ніяких істотних відмінностей, а свобода переконань — мало не химера?..

У новелі «1956» тему продовжено: тут розповідається про зустріч уславленого «ендеерівського» драматурга і режисера Бертольда Брехта із захисником моральних цінностей Заходу, поетом Готфрідом Беном. «Вам удалося фенотипове відчуження», — вигукував один, а другий пришіптував: «Ваша західна трупарня монологічно, як і діалектично, існує впритул з моїм епічним театром».

Отже, ліві й праві (якщо, звичайно, вірити Ґрасові) чудово розуміють одне одного?..

У новелі «1961» мова йде про Берлінську стіну, яка в свій час ділила світ на дві ворожі половини, а сьогодні «ніхто не хоче про це чути, тим більше тут, у Штутгарті, тому що ті швабри — вони і в шістдесят першому майже нічого не зрозуміли, коли ні з того ні з сього посеред Берліна...

А коли — і також ні з того ні з сього — стіни не стало, вони зрозуміли ще менше... Вони навіть, чого доброго, надали б перевагу її збереженню, позаяк з них не брали б грошей на солідарність, що їх їм доводиться викладати відтоді, як стіни не стало».