Ганна Ткаченко - Спалені мрії

Голова ж сільради хотів і цього разу своїми хитрощами взяти. Почав здалеку, спочатку дякував чоловікам за перемогу, потім за роботу і тільки після того перейшов до головного – всім керує райком партії і буде все так, як він вирішить.

Не хотіли сьогодні фронтовики здаватися без бою. Першим зірвався з місця Харитон, потім інші, а в кінці дід Кирило. Усі наполягали на тому, щоб розумно підходити до сільськогосподарських проблем, краще обробляти, більше врожаю збирати та щось виплачувати й людям за їхню роботу. «Досить бути рабами і працювати за голі трудодні», – вигукнув з місця Василь-каліка. Старі діди чухали потилиці, бо не пригадували таких сміливих розмов у цій залі ще з часів розкуркулення. Самі ж раділи – нарешті люди починають прокидатися.

– Настав час пір’я піднімати, розтуди його в коромисло! – аж крикнув старий дід Кіндрат. – Не можемо ж ми ще двадцять років мовчати! – Ось так він вирішив сказати наприкінці свого життя.

– Ага, голову сільради ніхто не обирав! Тому треба призначити вибори і свого обрати! – надумав таке старий дід Антип, який і зараз розмахував старою облізлою шапкою.

– Правильно каже, холера його забери! – не всидів на місці ще й досі моторний дід Лука. Він як і колись – ще у тридцятих роках, вискочивши наперед, кинув угору шапку, мов на козацькій чорній раді. – Досить базікати, коси знову мантачити треба та кріпити їх сторчма! – слова старого козака цього разу були якраз по темі.

– Цитьте! – стукнув палицею дід Мохтей, який завжди сидів у першому ряду та наставляв на трибуну своє праве вухо. – А то знову скажуть, що тут куркульське кубло. Нехай молоді говорять, бо ми нічого не зрозуміли у вашій радянській владі. – Сам пильно дивився не лише на голову сільради, а й на парторга, який сьогодні тільки встигав щось записувати у свій блокнот. – Говорили, що все для людей, а з нас останню сорочку вже давно зняли. Нехай воїни говорять, бо їм жити! А наше вже пропало… – Він повільно сів на місце і ще довго бурчав собі під носа.

Воно вже й цього було достатньо, щоб вбити клин між керівництвом та селянами, але до виступів підпряглися ще й жінки, які без зборів та обговорень п’ятий рік самі тяжко працювали на полі. На їхню думку, вони мали право брати участь у вирішенні всіх питань. Разом із тим нагадали і про Мар’яну, яку з дітьми вигнали з хати, хоч і не з своєї, і про фельдшера, якому не віддають його власну, бо начальники собі все дозволяють. Не забули й про Тамару. Гамірні збори закінчилися, а питань з’явилося ще більше, ніж до них.

– Оце молодці хлопці! Дали прикурити як одному начальнику, так і другому, – почав дід Кирило, зустрівши Саву і Тимофія, які були вдома і страх як хотіли дізнатися, про що там йшлося. – Навіть говорили про те, що облік урожаю проводився дуже погано. Он у Горвищі двоє калік керують – один головою, а другий бухгалтером, то здали врожаю набагато більше. Виходить, що наші хазяї нікчемні чи рахувати не вміють, може, просто хитромудрі дуже? У чому ж річ? Так і питали в голови. І худоби у них більше. І за трудодень колгоспникам трохи заплатили, а в нас знову самі палички ставлять, як до війни. І молодих хлопців вже послали на трактористів учитися, а в нас і думка така ще не народилася. Осміліли хлопці… Ой, і молодці! – не міг нахвалитися Кирило. – Дуже сердиті керівники були, але терпіли, бо що проти правди скажеш. Розуміють хлопці справу! – Такого радісного обличчя в діда Кирила вони ще не бачили. – То невже наша козацька кров не померла?! – Усі аж стрепенулися, почувши. – А тут ще й райком зверху, якого вони бояться, як дідько ладану. А що, потрапили наші начальники в пастку! – Це він про їхніх голів та про парторга. – Не забули і про те, щоб дерево заготовити до весни та вдовам хати відремонтувати, а в кого згоріла – збудувати, – радів так, ніби це він тинявся по чужих кутках.

– Правильно й розказали, бо зерно он, кажуть, уже попріло. Чим навесні сіяти будуть? А пріле й худоба їсти не захоче, – підтримав дід Сава. Він про власну землю вже забував, а про те, як хазяйнувати треба, – ніколи не зможе. – Повірте, якби цій землі дати ладу, то й державі б виростили, і собі б вистачило на хороше життя. – Він знав, що говорить.

– Може, й не все від керівників залежить, але вони розумними повинні бути. І чого далеко ходити – в нашому селі таких знайти можна. Тимофій он окріпне, його хоч на одне місце, хоч на друге постав, він скрізь вробить, – дід Кирило задоволено підморгував Тимофію, штовхаючи його під бік. – Тимоху б та Гришку твого, ото й справи пішли б одразу. Тоді не захотів – у війну, а тепер знову його проситимуть. Подумаєш, хтось там проти виступив. Такі завжди знайдуться.