Ганна Ткаченко - Спалені мрії

Хоча схожі думки і їхні голови відвідували, особливо в ті незабутні роки – тридцять другий та тридцять третій, усе ж були здивовані почутим. Горпина як завмерла біля печі, то так і стояла, опустивши голову. Мар’яна терла руки і тягла їх до грудей, неначе збиралася захиститися від диявола, який поки що перемагав на землі. А Тоня, опустившись на краєчок полика, обхопила руками своїх діточок, ніби не на неї, а на них насувалася чорна сила.

Поки вони отямились, минуло не так багато часу, але перед очима галопом пронеслося півжиття. «І чому знову то білі, то червоні, – подумала Горпина. – А ось і діти голодними очима дивляться». – Її аж струсонуло, бо все точнісінько, як тоді було. Не один віз із їхнім добром від’їжджає від двора – Мар’яна вже вкотре бачить цю картину. На одному верещать свині, а прив’язана до воза корова все оглядається. Федір, мов живий, з розсіченим обличчям сидить під парканом, а вона метається по всьому двору – заглядає то в хлів, то в клуню, то в хату і ніяк не може повірити, що радянські комісари забрали все, не залишивши навіть зернини. Якраз про ті події думала і Тоня, бо теж не вперше чула крик матері: «Господи! Зглянься над нами!»

І лише згодом вони почали повертатися до цього життя. Розказували далі Тимофію про все: хто прийшов з війни, хто загинув, хто пропав безвісти, а він, не дослухавши до кінця, заснув. Здається, зраділи, що його обличчя нарешті торкнувся спокій, але снідати ще ніхто з них не збирався. Навіть коли Горпина налила в миску гарячий суп, вони мовчки дивилися на пару. «Пробуйте, діточки, першими». – З тих часів така думка з’являлася часто, тільки-но Горпина бралася за ложку. «От і наварила, тепер спасемося» – Мар’яна штовхала вже холодну дитину. «Господи! Невже ти не бачиш, що тут коїться!» – це знову Тоні вчуваються материні слова, цього разу останні.

– Тоню, Тимофій уже прокинувся? – питав дід Сава аж під вечір. – Бо й мені кортить поговорити з ним, і Грицько мій години через дві вже вдома буде. На вихідний приїде, картопельки візьме та ще щось, у місті все піде. – Сам і зараз поглядав то на Тонину хату, то на дорогу. – То що скажеш? – вдивлявся в її обличчя, помітивши, що воно дуже змінилося.

– Ще спить. Діти по хаті бігають, а він нічого не чує. Ми тільки дослухаємося час від часу, чи він дихає. – Вона з таким полегшенням зітхнула, що аж діду легше на душі стало. – А ви хворіли, чи що? – знала про хворобу і про причину також, але все одно спитала.

– Отож, захотілося відлежатися – і заліг, – ще не той голос і не та усмішка, а жартувати вже намагається. – Одним словом, розбалував сам себе. Виявляється, триматися набагато складніше. – Навіть сам здивувався. – Правда, ти все те й без мене знаєш. – І змарніле дідове обличчя трохи повеселішало.

– Оце інша справа, а то налякали ви нас. Ще жити та й жити, – глянула на нього своїми темно-сірими очима, які завжди вміли передавати тепло.

– Таке відчуття, що я знову все спочатку починаю. – Похитавши головою, пішов і він на край села виглядати сина.

Хтось інший, може, й не зрозумів би тих слів, тільки не вона. Неначе піймав її думки і прочитав – так вона про те подумала. Дивувалася й іншим – як він може бути таким близьким? Багато й родичів у селі, але жоден з них ніколи не був таким рідним.

«Які гарні очі стали і погляд теплий, – підмітив дід Сава. – Ще недавно були вицвілі й холодні, а погляд байдужий і дуже стомлений. Бач, як швидко все змінилося», – думав про Тоню.

Побачилися з Тимофієм аж наступного ранку, коли той, відіспавшись та трохи відійшовши, вже твердіше стояв на ногах. Радів і дід Сава, що перед ним той Тимофій, яким він його знав, – веселий і завзятий. Здавалося, немає такої справи, яку він не може вирішити, і немає такої роботи, яку він не може зробити. А щодо жартів, то рівних йому тут не було.

До самісінького вечора в Тонину хату не зачинялися двері, всім хотілося привітати Тимофія з поверненням.

– Багато неправди навколо, але треба жити, – переслухавши багато розмов, знову про своє нагадувала Горпина. – Хоч хлопці вже й не погоджуються із моєю позицією, але мої переконання змінити неможливо, – це вона про Боже і земне, про що ще її батьки говорили. – Ми завжди так жили і надалі з Богом житимемо, іншого шляху просто не існує. – Вона й сьогодні топила піч та варила борщ, тільки вже не в горщику, а в чималому чугунці, аби всім вистачило.

– Правильно, Горпино, кажеш. – Дід погоджувався, але думав про своє. – Раз випали такі випробування, то куди подітися, треба пережити. Хотілося б і кращої роботи, і кращого життя, але зараз годі про це й думати. Чим сьогодні жити? А тим, чим і раніше жили, – в роботі втіху знаходити, в сім’ї любов шукати та дітям радіти. Тоді й життя не таким поганим здаватиметься. Такими словами ще перед війною батюшка Лаврентій нас утішав, а він міг бачити те, що й попереду. Правильно й вирішив – не все простій людині повідати можна.