Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Боже мій, то невже свої били? – Мар’яну аж лихоманка трясти почала. – Такого хворого і знесиленого? – її здивуванню не було меж. – Та як же їм не жаль було?

– Там зовсім не про те йшлося. Зі мною говорили як зі зрадником та шпигуном. Такі допити влаштовували, що я часто тільки початок пам’ятав. Просив Бога, аби прибрав якомога швидше. – Він нагнув голову і знову сидів мовчки.

– І що ти повинен був розказати? – ніяк не могла сестра повірити в таке радянське правосуддя.

– Зізнатися в тому, чого не робив, – сказати, на кого працюю, ким завербований і яке завдання мав виконати. Але не був я ні шпигуном, ні зрадником. Говорив чисту правду та тільки нікому вона не потрібна була! – Він підвищував голос, боявся найстрашнішого – і свої рідні сумніватимуться в ньому.

– Тимофію, заспокойся, ми ж не слідчі, – втрутилася Горпина. – Ти навіть не подумай такого. Просто зрозуміти складно. Ми ж думали, що після перемоги все буде по-іншому. – Вона підійшла і поклала руки на його плечі. – Слава Богу, що хоч так обійшлося, – глянувши на святий куток, навіть перехрестилася. – А тобі просто пощастило, ти вирвався звідти, звідки мало хто повернувся. – Вона теж була шокована розповіддю. – Тепер довго житимеш, ось подивишся, – намагалася вселити в нього надію, бо знала – то найкращі ліки.

– Їм так не хотілося мене відпускати, мабуть, уже своєму начальству доповіли, що спіймали розвідника, якого завербували чи то японці, чи то американці. Уже знали, кому які нагороди дадуть, нові зірочки на погони причеплять. А тут усе ламається. – Тепер навіть сам посміхнувся. – Треба буде свого майора Крупнова знайти та подякувати. – Він знову відкашлявся. – Ось тепер і гадайте, чи по Божій милості я вдома, чи завдяки одній нормальній людині серед мого начальства. – Він кинув поглядом по хаті, потім обняв свою Тоню і Мар’яну, сховав на їхніх плечах своє обличчя і, мабуть, плакав.

– Кирила син та Маріїн чоловік із концтабору не такі страшні прийшли, як оце ти. – Мар’яна знову садила його за стіл і подавала кухоль з молоком. – Пий свіженьке та сили набирайся. Про минуле забудь і нікому не розказуй, – радила брату.

– А хлопці, кажеш, із концтабору прийшли, – перепитував Тимофій, бо на власні очі бачив у Польщі та в Чехії не в’язнів, а кістки, обтягнуті шкірою, деякі ще рухалися, а деякі тільки лежали. – То вони, мабуть, уже після госпіталю, бо не доїхали б, – пригадував, як сам налякався від того, що можна зробити з людиною. Хоча він і тут таких бачив у тридцять третьому році.

– Чули й ми про таке, – розігнулася Горпина біля печі. – Чоловік Маріїн справді повернувся, а сина з концтабору тільки звільнили, він одразу й помер. Сина Кирила теж ніхто не впізнав, навіть батько, – продовжувала вона. – По селу таких чоловік двадцять набереться. Трохи відійшли хлопці, але до роботи ще не гожі. Фельдшер каже, що колись одужають, але ще не скоро. Я всіх на власні очі бачила, то… не доведи Господи, – пригадала, як ходила частенько до них зі своїми травами та порадами.

Поки не було Тимофія, час, здавалося, так повільно минав, іноді й зовсім стояв на одному місці, тепер же – ще не наговорилися, а вже сонце через вікно заглядало в хату.

– Сьогодні перший день зими, – повідомила Горпина. – Запам’ятаймо цей день. Дай Боже, щоб минулі часи ніколи не повернулися. – Вона знову перехрестилася перед образами. – Важко нечистого було побороти і Тимофію, і всім нам. Постав він перед нами в образах німця, японця, від яких весь люд наш постраждав, в образі слідчого тієї в’язниці, в якій з нашого Тимофія зрадника хотіли зробити, і в образі нашого начальника першого – Віктора, який Михайла вбив. Але Бог з нами, ми побороли і ми перемогли…

– Годі вам, Горпино Петрівно, слухати таке не хочу, – спинив її. – Я за ці роки всього надивився. Люди, буває, таке виробляють, що й Бог їх не розуміє. Хто у владі, той і панує, а в кого ще й сила є, той і замість Бога вправитися норовить.

– Чи ти проти Бога вже? – Вона перелякано дивилася на Тимофія. – Он Христина наділа на свого Мишка хрест, ще й молитву йому дала, то він і прийшов додому цілим. А ви побігли, наче комуністи, то так і вийшло. Другий тобі випадок називаю – Уляна Кості, після того як Мар’яна його переховувала у своїй хаті, теж молитву давала, і вийшов хлопець із таких ситуацій, навіть на Дніпрі вцілів, ще й Героя отримав.

– Про Бога сперечатися не будемо, хоча й зрозуміти його важко – для чого таку війну допустив? – Він пильно дивився на ошелешену Горпину, яка, може, і вперше не знала, що відповісти. – І світом, здається, люди керують, а не він. – Почувши таке, вона аж миску з рук випустила. – До того ж жорстокість частіше перемагає, – Тимофій говорив якусь страшну правду. – Перемогу ми здобули, але дуже дорого за неї заплатили. І правди про цю війну, мабуть, ніколи не розкажуть, навіть нашим дітям, – його голос був твердий, а погляд колючий.