Ганна Ткаченко - Спалені мрії

Так і Сава думав після хвороби. Він давно знав рецепт виживання – це добре слово, сказане вчасно. Тому і зараз пропонував той рецепт кожному.

– Думаєте, мені легко жити? – хотілося і Мар’яні хоч трохи поскаржитися на своє життя. – Але молитва від усього допомагає. Так і живу, так і дітей навчаю. – Тим вона доводила, що є ще один рецепт – молитися.

– Знову завели свою пісню. – Тимофій скоса поглянув на одну, потім на другу. – Ніби я чогось особливого хочу. По-різному народи на землі живуть, багато й таких, які вміють добре жити. Там і простий люд не бідує. У нас же і працюють, і Богу моляться, а діла нема. – Він аж розсердився, пригадуючи вчорашню розмову.

– Зачекай, Тимофію, – спинив його дід Сава. – У вас у кожного своя правда, – умів він примирити, тож намагався і цього разу. – Я теж над цим голову сушив, особливо коли з-за Уралу додому повертався. Що сам зрозумів, що від політичних в’язнів чув. Був свідком того, як люди життя своє клали заради ідеї, заради свого народу, а нічого з того не вийшло. Тобто були патріоти у всі часи, але велика імперія всіх задавила. Не хтось інший, а вона у всьому винна. У тих народів немає такої імперії під боком, а з нас вона вже яке століття шкуру здирає. Наша Україна – колонія, а ми – раби. Ось так. – Він аж розхвилювався, поки сказав найголовніше. – Про що зараз можна говорити, коли німцем усе розтрощено. Доведеться добре попрацювати, аби відновити. А вже потім, може, й ми заживемо, – але, сказавши, нагнув свою голову, бо чомусь і в це не дуже вірив. – От якби від тієї великої імперії збавитися… – Про це він теж уперше, але знову нагнув свою голову, бо й так наговорив на великий строк.

– Годі вам на цю тему, – почувся голос Григорія.

Він тільки-но зайшов, але за бурхливими розмовами його, здається, не помітили.

– Я в усьому Тимофія підтримую. – Тепер він тис його руку та обіймав. – Коли повертався з війни, теж думав, що ми кров’ю і потом заробили на краще життя. Але на роботі знову один від одного ховаються. Ще не скажеш, а вже питають: «Чому не погоджуєшся з лінією партії чи з порядками?» – не любив він цю тему, але обійти ніяк не міг.

– Слава Богу прозрів, – аж зрадів Тимофій. – Чого ж тоді в партію поліз? – уважно дивився на Григорія та чекав відповіді. – Мені теж пропонували, я навіть завагався був, але вчасно одумався.

– Хочете вірте, хочете ні, але на війні мені щастило на хороших людей. І коли політрук спитав: кого в члени партії рекомендувати, то всі підтримали мою кандидатуру. Я не міг відмовитися, та й сам на той час вважав, що правильно роблю, – мало хто міг похвалитися, що в часи війни йому було простіше, а Григорій якраз це й хотів підкреслити.

І його слова всіх здивували, навіть рідного батька. На цьому їхні розмови не скінчилися, ця хата чула ще багато суперечок, бо вони хотіли все зрозуміти. А коли пригадували, що їхньому поколінню ще раніше пережити довелося, одразу й забути намагалися, бо хіба ж можна з такими спогадами починати нове життя. А вони його починали, адже після війни всі змінилися.

Довгими зимовими вечорами вони ще не раз поверталися до цієї теми, але час тепер минав швидше. У бригадах кипіла робота, її вистачало не тільки здоровим, а й калікам. Ремонтували ферми для худоби, бо все занепало без чоловічих рук. Навесні, після завершення польових робіт, усі садили молодий ліс за селом – аж десять гектарів. На осінь планували в чотири рази більше. Усі раділи та говорили про майбутнє.

Коли рік завершився, колгоспники зібралися на збори. Фронтовики сиділи окремо, весь час перемовлялися, ніби звіт про роботу їх мало цікавить. Зате коли почали обговорення, неначе прокинулися. Задали жару голові колгоспу, як і збиралися, щоб не командував на свій розсуд. По їхніх обличчях було видно – радіють, що заявили про себе, як хазяї цієї землі. Вони краще, ніж голова, знали і місцевість, і сільське господарство. А головним було те, що вони, пройшовши шлях війни, мали велике бажання – зробити життя простого селянина кращим.

Питання про техніку поставили руба, знали, що в інших господарствах і бельгійські сівалки ще до війни були, і тракторець хоч один, який добре допомагав, особливо орати та сіяти. Навіть ще до зборів написали колективне звернення в район про допомогу технікою. Голова колгоспу то хитав головою, то стискав кулаки, але вирішив погоджуватися, бо пропозиції були суттєві. Він теж пройшов війну і теж надивився різного, але, повернувшись, не мав упевненості, що прості селяни, натиснувши на ту велику партійну машину, можуть щось змінити. Хвилювало його й інше – та машина в першу чергу зітре його як зрадника інтересів партії.