Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Їм нікуди йти. – Зовсім не вірилося, що це правда. – І чоловік старшої сестри не повернеться, на нього похоронка вже прийшла. Та й чому нам кудись іти, коли ми тут нікому не заважаємо. Усі в колгосп на роботу ходимо. – Мар’яна вже мало не плакала.

Вона схопилася, зав’язала свою хустку і зібралася виходити з кабінету, не бажаючи говорити далі.

– То ми вам строк даємо – два тижні. Мине Великдень, а після нього – що у вас там? – проводи, здається, – от після них щоб хата була порожньою. Там Віктор Ігнатович із сім’єю житиме, – нарешті той новий військовий сказав головне.

– Так би й одразу – треба три сім’ї з хати вигнати, які в цьому селі народилися і виросли, а начальника, який три дні як приїхав, поселити, – вирвалося ще й таке наостанок. – Тільки я з дітьми по дворах не піду. Допоки чоловік з фронту не повернеться, у цій хаті житиму, – аж налякалася своєї рішучості. Чи це не вона? Може, знову той гнів за неї говорить? – А Віктор, – Мар’яна глянула на обох начальників, яким, здавалося, також було незручно, – Віктор у нас один уже був, та на фронт утік, у тій хаті жив, де ви зараз розмістилися.

Коли Мар’яна вже зачиняла двері, знову почула голос, тепер уже першого, того чорнявого з вусами, який з такою цікавістю її розглядав, ніби жінки не бачив.

– То два тижні, не забудьте! – жбурнув неначе жаром із печі.

Усю дорогу дзвеніли ті слова в її вухах, ніби він не переставав їх повторювати. Тому, зачепившись за чужий тин, порвала святкову спідницю, зсунулася з голови і квітчаста хустка, чавкала вода в дірявих чоботях, бо очі не вибирали стежку. Ласкаве сонце здавалося холодним, а чисте небо – похмурим. Пригадувалися лише погані моменти з її життя, і чомусь дуже хотілося лаяти свого Федора, який і досі не надіслав їй жодного листа.

– Пресвята Богородице, та чого ж ти від мене грішної відвернулася, – плакала вона вдома, швидко знімаючи одяг. – Вирядилася дурна баба, не знаючи для чого. До тих можна було прямо з городу йти, – вирвалося з її вуст.

– Та говори ти до пуття, чого викликали? – допитувалися сестри.

Мар’яна глянула на притихлих на полику дітей, на Любочку, яка чомусь сховалася за Дуню, та гірко заплакала.

– Не хочеться про те говорити, але хто знає, як воно далі буде. З хати нас виганяють, два тижні строку дали. Сказали, щоб після проводів і духу нашого тут не було. Одному начальникові вона приглянулася, чи хтось, може, порадив таке, – на тому й замовкла. Думки сховалися, голова була порожньою, а гнів у серці піднімався з новою силою. – Ну, що ви на мене дивитеся, це ж не я вас виганяю… – витирала рукавом кофтини свої сльози. – Сказали, що ми права не мали в чужу вселятися, тепер її заберуть.

Трохи заспокоївшись, вона знову розповіла все, що чула в тому кабінеті. Сестри уважно слухали, але мовчали. Ні погані сни, ні сичі, які, здавалося, і біля їхньої хати оселилися, не віщували про таке нове лихо.

– Чого сумуємо в таку погоду? У хаті прибирати час, вербна неділя, дівчата, завтра. Чи забули? – подала голос Горпина, переступаючи поріг. – У Горвищі, кажуть, майже щодня до лісу підводу посилають, знову людям дрова возять і торф обіцяли. Ось так там нова влада керує. – Здається, вона ще не впіймала того настрою в хаті. – Молодого солдата поставили головою колгоспу. Красивий такий, тільки без руки. Свій він, з армії списали, – роззувалася біля печі, бо і в неї були мокрі ноги. – І голова сільради в них непоганий, мій знайомий, чоловік у літах, але не вредний. – Тільки тепер та тиша врізалася в її вуха. – Та чому ж ви мовчите? Жодна голову не підняла. Ти, Мар’яно, захворіла, чи що?

– Краще б захворіла. Нас із хати виганяють. – Вона знову почала розповідати все спочатку.

– Оце так справа! А що ж робити? – Горпина навіть рукою схопилася за припічок, так її сколихнуло почуте. – Даремно роззулася. Хоч і стомилася, але піду до них. Далеко ходила по такій дорозі, та ще й ніч не спала. Партизанське дитя на світ Божий прийняла.

– І коли вони тільки встигають? – буркнула сердито Дуня.

– Дурне кажеш. Життя повинно продовжуватися. І що ми маємо? Три дитини за рік у Березівці та оце друга в Горвищі. А скільки вбитих, скільки померло від хвороб! Так років через п’ятнадцять уже й у колгоспі працювати нікому буде, і на заводах, фабриках, у шахтах, – міркувала вона, знову взуваючи свої чоботи, змінивши лише мокрі онучі на сухі.

– Не треба, – зупинила Мар’яна. – Я там достатньо наговорила і накричала, не мовчала, одним словом, і не плакала. З хати виселятися не станемо, не будуть же вони нас на вулицю виганяти силою, як тоді – у двадцять дев’ятому, в часи розкуркулення. Покричать та й перестануть. А ми потерпимо. Зараз, дійсно, про вербну неділю треба подумати та в хаті прибрати. Господь бачить наше горе, він і сам управить, – зітхнула важко, погодившись зі своєю бабусею, яка й помираючи говорила, що Богу видніше.