Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Може, передумаєш? Ще ж не літо. Добре, коли знайдеш, де ночувати.

– Ні, Мар’яно, твої начальники праві. Я не ваша, тому буду тут усе одно чужою. Ціле літо допомагатиму план виконувати, а там за цей час вже щось для себе зроблю, не одна ж я прийду, може, ще хтось уцілів. А там, гуртожиток будуватимемо, цукровий завод відбудовувати все одно ж будуть. Я там раніше все робила, то й тепер мої руки зайвими не стануть. Заодно поряд зі своїми могилками житиму, не кину я їх тепер ніколи, – ділилася Уляна своїми думками.

– Тоді давай Никифоровича просити, нехай підводою відвезе, хоч серед ночі, коли вдень коней не дадуть. А ми тобі картопельки покладемо та ще чого-небудь, будеш після проводів город там садити.

– Завтра й рушатимемо, поки на погоді стоїть, – запропонувала Уляна, складаючи в думках уже реальні плани.

Прийнявши таке рішення та перепочивши після нічної служби, вони пішли домовлятися про підводу, заодно хотілося провідати своїх подруг на прощання. І вже наступного ранку, тільки-но почало світати, торохтів Никифорович підводою по вулиці до їхнього двору. На прохання родичів та знайомих зібрав їм гостинців. Вийшло – на цілого воза. Давали хто картоплю, хто – насіння для городу, хто – одежину стареньку, дарували навіть горшки та миски. Біля свого двору Мар’яна доклала туди і свої.

Поцілувавши Ванька, який ще солодко спав, сестри подякували цій хаті і пішли на вулицю. Біля двору вже було людно. Прийшли й подруги по ланці, з якими майже щодня працювали на березівському полі: спочатку на німців, а останньої осені вже на своїх. Працювали не за продукти і не за трудодні, які тоді ніхто не рахував, а лише за те, щоб залишитися в живих та бути серед свого люду. Тому, взнавши, що від колгоспу їм нічого не дали, навіть не розсердилися. Та й роздумувати не було коли – до воза поспішала Ольга з Мишком на руках. Вона була радісна від того, що тут її зустрічали як подругу. Вона сьогодні віддала на воза цілий мішок картоплі, яку дістала зі своєї закопаної ями, а ще поклала буряки, моркву і цибулю. Галя Петрик, з якою Дуня часто ходила в ліс по дрова, принесла два десятки яєць, які на своїй вулиці збирала по дворах, та ще й квочку до них.

– Бачите, дівчата, скільки всього ви заробили за два з половиною таких важких років. Багато чи мало, але не порожняком повертатиметесь, – не забував і тут своїх жартів дід Сава. – А ось і від мене гостинець. – І він поклав свої німецькі чоботи та теплу мадярську куртку. – Це щоб ви не забули, у які часи тут гостювали. Діліться, як самі захочете. Одне можу сказати – хоч і не в нас зроблені, але речі добротні й зносу їм не буде.

Ніяк та підвода не могла рушити з місця. Бігла ще одна сусідка, несла рогача для печі та заступ для городу.

– І це вам у господарстві зайвим не буде, – клала все на воза. – Там і на Ківшарівці підвода одна їздить, люди збиралися пізніше, а почувши, що ви сьогодні, то й собі заметушилися. Просили зачекати їх на виїзді із села, разом усе-таки сміливіше, бо коли до вечора не доїдете, доведеться десь ночувати.

Сестри раділи, що люди проводжають їх як своїх рідних, діляться останнім, і від того тепліше ставало на душі.

– Якщо і в хатах десь ночуватимете, то скарби свої стережіть по черзі, – радив і дід Сава.

Його баба Проня вже давно терла очі, а в нього лише голос став трохи захриплим. Горпина все мацала воза та підправляла, аби нічого не впало та не загубилося в дорозі. Мар’яна стояла мовчки. Ці хвилини їй чомусь нагадували ті, коли вони проводжали чоловіків на війну.

– Я тут так звикла, – зізналася Уляна. – Можливо, тому, що Мар’яна в нас така добра – вся в матір пішла, що красою, що розумом, що душею. Багато нас у сім’ї було, але мати кожного любила, про кожного піклувалася. Отак все те материне Мар’яні й передалося. – Всі розуміли, що вона хоче подякувати, тому ніхто й не перебивав. – У важкі роки вона не дала нам померти ні від холоду, ні від голоду. І прийняла, і обігріла, і нагодувала, рідними ми тут стали і з Горпиною. Я б ніколи не подумала, що можна зійтися отак в одну сім’ю і дружно жити. А ми жодного разу не посварилися, навіть діти наші всім були мов рідні. Спасибі тобі, сестро, до кінця днів цього не забудемо. – І вони з Дунею обнімали та цілували свою Мар’яну. – Спасибі й вам усім, дорогі наші подруги й сусіди, за доброту, за гостинці, спасибі діду Саві і всій його сім’ї, які нас завжди наставляли. Урожаю вам хорошого та достатку, – вже вкотре кланялися на всі боки.

Усі, хто був тут, раділи тим словам і витирали сльози, бо не змогли зачерствіли душею. Такі вони були, ці прості березівські люди – роботящі, подільчиві й тонкі на сльозу. Никифорович підганяв, бачив, що найтяжчими є хвилини прощання, і його чоловіча душа не витримувала такого. Нарешті вдарив віжками по конях і вони зрушили з місця. Пішла за возом і Мар’яна проводжати аж на край села.