Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Пропав… пропав безвісти… пропав мій Федір… Як же він міг пропасти? – шепотіла, дивлячись на жінок. – А як же я з дітками? А як же нам без нього жити? Ми ж пропадемо… – хрипіло з її грудей. – Як же таке могло статися і де? – блукала вона по подвір’ю своїми переляканими очима. – Я знала, що під Києвом, відчувала… Але пропав… Що дітям казати? – намагалася втримати листа задерев’янілими руками.

Її очі знову вдивлялися в той папірець, уже не бачачи ні слів, ні рядків. Вона зблідла, голова запаморочилася, точнісінько як тоді, коли проводжала його на фронт. Чи втратила свідомість, чи ні – не знала, але на білому клаптику побачила обличчя свого Федора, воно було сіре і далеке, припале пилом, як у солдатів, які в сорок першому тікали через село від німецької армії та від своєї смерті. Мар’яна приклала листа до грудей, до того місця, де так боляче стиснуло, і ніби відчула його руки, якими він торкнувся її плечей, але вони були холодними, торкнувся вустами – мов замерзла крига. «Не плач. Я з тобою», – почула біля вуха. Вона впізнала його голос, навіть хотіла опертися на його руку, яку він простягнув. Але побачила сонце і почула, як цвірінькають пташки. Горпина та Уляна якраз піднімали її з мокрої землі.

– Де мої діти? – намагалася крикнути, але голос було ледь чути. – Де Павлуша, Василько? Де маленька Любочка? – раз по раз шморгала носом. – А я ж його не обняла на прощання, не поцілувала, – була мов не в собі.

– Отямся, Мар’яно! – налякалася Горпина та крикнула на неї голосно. – То восени сорок першого було, а зараз уже весна сорок четвертого.

Ті слова, дійсно, ніби повернули їй до тями.

– Попрощався, – тихо сказала, пригадавши його холодні вуста. А потім згадувала, як знепритомніла на площі, як бігла за підводами, шукаючи очима малого Василька і свого чоловіка, але не наздогнала.

– Він немов щось відчував, перед тим все про любов питав, говорив, що, коли кохатиму по-справжньому, тоді по очах моїх побачить. А я все посміхалася. Лише в останню хвилину спішила сказати йому, що настав той час, кохаю його дуже, чекатиму все життя, і ще багато слів, які зігріли б його душу, можливо, навіть зберегли б від найстрашнішого – смерті. Бігла за підводами і шепотіла йому ті слова, але він їх так і не почув… Тепер – спинилося життя, від нажитого залишилися тільки діти.

Вона вдивлялася в небо, питаючи про Київ та про те, чи на сході він, чи на заході, бо далі Чернігова не довелося їй бути.

– Господи милостивий, та за що ж ти так мене караєш! За які гріхи, та ще в такий страшний день? – почув такі причитання дід Сава з бабою Пронею, відчиняючи хвіртку вдруге за сьогоднішній день. Дізнавшись від Тамари про погану новину, все кинули і спішили втішити Мар’яну. Вони теж плакали, перечитуючи ту звістку.

– Ну, як оце розуміти? – питала Уляна в діда Сави. – Раз пропав безвісти, то значить, серед мертвих його не було?

– Воно то так, – міркував він. – Може, в полон потрапив. Так що ти, Мар’яно, не поспішай його ховати, мине час, дивись, десь об’явиться, – неначе клав до її рук маленьку надію.

Якраз Горпина дістала з печі паску і поставила на рушник, віднесла її на покуття в іншу кімнату, щоб менше пахла тут, де всі товклися, бо діти не витримували, так і кружляли навколо неї. А Мар’яна, запаливши лампаду, стала навколішки перед образами та перед тою паскою. Стояла довго, поки й затерпли ноги, не помітивши, що й сестри, і Горпина Петрівна зібралися позаду неї, теж моляться за її Федора. Заснула пізно на полику, обнявши всіх своїх дітей. А сестри сиділи на лавці й час від часу шепотіли щось одна до одної, аж поки не почало сіріти за вікном.

– Мар’яно, в тебе ще є якась надія, а в мене такої вже не буде ніколи, – промовила Уляна, повернувшись з церкви на Великдень, маючи на увазі отриману похоронку на чоловіка, яку не так давно переслали їй з Корюківки. – Я сьогодні стояла на службі й просила Господа, щоб він просвітив мене і підказав, як жити далі. І що, ти думаєш, мені спало на думку? – Уляна продовжувала про своє: – На проводи я повинна вже бути в Корюківці. А до того могилку доньці й дитинці зробити, поряд і чоловікові. Може, речі їхні які знайду та попелу наберу з тої клуні, оте все й покладу в домовину. І будемо всі разом – вони в землі, а я хтозна-де, але поряд. Кажуть люди, що в такий день їх на землю пускають, Великдень усе ж для всіх – і живих, і мертвих, тож ітимуть святкувати до мене, куди ж їм ще ходити, як не до матері. – Вона наклала на себе хрест перед образами і низько вклонилася – дякувала за підказку.