Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Ти що ото придивляєшся? Чи ти вже будувати там розпочала? – Дід Сава, як завжди, заглядав через невисокий тин.

– Не знаю, діду, щось у голову зайшло, мабуть, весна. Прибирати хочеться, кущі й дерева садити, навіть про квіти думалося, – розповідала про те, що так солодко зігріло її душу.

– Раз так думається, то скоро й робитимеш. Михайлових рук тільки не вистачає. Він би всьому ладу дав, – умів він підвести до того, що йому хотілося сказати. – Недавно чув, що під парканом на шкільному подвір’ї в одному місці земля просідати стала, схоже, осіння яма відмерзла. Що робити будемо, Мар’яно?

– Я теж чула. Коли трохи земля розмерзнеться, треба буде розкопати.

Вона й досі не могла повірити, що з дядьком Михайлом так вийшло. Цілу зиму чекала, що він відчинить двері і скаже: «Казав, що до хліва треба все кукурудзиння знести, корова ж мерзне».

– Дай Боже, щоб його там не було, але коли там, то треба поховати по-людськи. Не буде ж він як собака під парканом лежати при живих родичах. – Часу було вдосталь, і вона все обміркувала.

Говорили про різне, а побачивши листоношу, яка пробиралася до них по такій поганій дорозі, стали гадати: і чого це вона з кінця вулиці йде, а не від центру?

– Чому та чому, – придивлялася Тамара під ноги, аби вони в грязюці не застрягли. – Тому що з центру до вас сьогодні не пройти, дуже води багато. – І вчора ноги до колін промочила. Швидше б вода зійшла, бо так довго не виходжу, чоботи до ранку на припічку не висихають, – бідкалася, дійшовши.

– Ти погодою не керуй, краще коли поступово сніг розтає, тоді він у землю піде, а коли швидко, то збігла вода в річку – і все. – Таке дід чув ще від свого батька. – А от чоботи проси у влади. Четвертий рік доношуємо те, що було до війни, – одні чоботи і на весну, і на осінь, і на зиму. То скільки ж вони виходити можуть? У мене німецькі є, тільки розмір великий, коли носитимеш, то дам, – пропонував він Тамарі.

– Та ні, німецьких не хочу. Я ж на людях, взую, а тоді почнуть бозна-що говорити. У влади вже просила, а вони все обіцяють. – Сама перевела погляд на Мар’яну. – Мало не забула, вас новий голова до себе запрошує на завтра. То ви зранку і прийдіть, – посміхнулася їй.

Почувши, Мар’яна розгубилася і стояла мовчки, поки дід сам не спитав:

– А ти не знаєш, у чому справа?

Її очі вмить стали круглими і великими.

– Звідки знати? Я там ніхто, мені нічого не розповідають. Бігають один до одного, двері зачиняють і весь час ніби від шпигунів ховаються.

– Я не зрозумів нічого. Він що, не сам? – допитувався дід Сава, поправляючи свою теплу шапку, перешиту з мадярської.

– Радійте, є вже і голова колгоспу, і голова сільради, три дні, як нового прислали. Теж з фронту списали. Ходить, правда, з палицею, але дуже нею стукає, – повідомила Тамара вже вкотре за сьогоднішній день, бо саме вона приносила всім новини.

– Так а мене який із них викликає? – схаменулася Мар’яна.

– А вам яка різниця? Приходьте в сільраду, там і скажуть.

– Нічого, Мар’яно, сходи, може, роботу яку запропонують. Коли причепуришся, ти в нас ще молода, крім того писати й читати вмієш. Повернешся, то й мені щоб розказала. А то в Людмили моєї вже секрети, у Тоні також, одним словом – розпустив я свій куток. Так що йди додому та грій воду. Вимийся, як у чистий четвер, у скрині порийся засвітла, може, одежину якусь путню знайдеш, а коли ні, то ми у своїй пошукаємо. Трішки рум’янами, трішки крейдою по лицю помажеш, тоді той начальник й очей від тебе не відведе, – дід радів, що є нагода пожартувати. – Це я не вигадав, по секрету тобі скажу: моя невістка Людмила так робила, коли Гришка приїздив. Усі білені стіни повитирала долонями, бабі Проні робота на весну буде – хату білити заново. Ось що роблять, коли довго мужика не бачать.

– Чого б до такого чоловіка не чепуритися?! Григорій такий красивий, навіть у мене в очах стояв ще з тиждень. І я б до Федора так прибиралася, аби тільки прийшов, – теж весело защебетала вона.

– А як там корівка ваша, телятко привела? – згадав дід і за неї.

– Учора. Уже в хаті на ноги спинається, дітям робота є – чергують із ківшиком, щоб менше підлогу мочив бичок наш.

– Бичок, значить, ну й то нічого, м’ясце буде. Теличок би треба побільше, час людям корівок розводити. Без молочка в селі погано. Трава буде, сіна накосять, а воно бички пішли… Треба, Мар’яно, бугаю догану винести. Люди йому і сіна нанесли, і на м’ясо зимою не зарізали, а він бичків настругав. Правда, яке з нього м’ясо, мабуть, як із кнура – тільки сморід. На сковороду шмат сала чи м’яса такого кинеш, то він не топиться, а дибки стає, ще й тхне. Ні підсмажити, ні сирим з’їсти.