Ганна Ткаченко - Спалені мрії

Мар’яну все-таки послухали, але тільки після того, коли Григорій поцілував кожну в щоку. Відчувши той колючий дотик солдата, із зімлілою душею розійшлися в різні боки. А ця маленька, давно не мазана дідова хата, стала на тиждень центром села. Приходили спитати про фронт чи просто подивитися на живого солдата майже всі, хто ще не отримав того чорного трикутника – похоронки. Несли хто вареника, хто – два оладки, можливо, із останнього борошна.

Під’їхав на санях і новий сільський начальник. Він зайшов до хати і довго там про щось говорив. Наступного дня поштарка Тамара запрошувала всіх на збори. По обіді всі спішили на площу, бо в колишній комендатурі не помістилися. Новий начальник, який ще жодного разу не виступав перед громадою і багато хто його зовсім не знав, людям не сподобався. І не тому, що був невисокого зросту, мав крикливий неприємний голос, головне – мав холодний погляд, точнісінько, як у тих комісарів, що розкуркулювали їх у двадцять дев’ятому році. Трибуни німецької вже не було, а нової ніхто не робив. Ото кричав він там про щось всередині натовпу, а люди так шуміли, що чути було лише окремі його слова. Тому, не зрозумівши нічого, почали виступати про своє наболіле. Говорили про великі побори, про холодні хати, про знесилених людей, про хвороби, про те, що при німцях і то вирішували питання з дровами. Навіть наважилися сказати, що до нового начальника і підступитися не можна, бо не хоче він людей розуміти. Не стрималася й Горпина Петрівна – розповіла про дядька Михайла. Люди підтримали і почали вимагати пояснень.

– Та він же його вбив, а хлопці-бандюги закопали в школі під парканом. – Таке всі почули, але, як не шукали очима того чоловіка, знайти не змогли.

Жінки, шоковані таким повідомленням, підходили все ближче до Віктора Петровича. Він розмахував руками і навіть брався за свого пістолета, та все ж дістати його не наважився. До центру гурту вийшов дід Кирило, піднявши руку, подав знак, що час притихнути.

– Дорогі земляки! Нас сьогодні зібрали з іншого питання. – Маючи гарний голос, він завжди виступав. – У нашому селі до цих пір немає голови колгоспу, привозили одного, а він видужав та на фронт поїхав. А незабаром весна, треба зорати і засіяти всі поля, самі знаєте: для армії маємо виростити хороший урожай. Раніше три колгоспи було, і в кожному по голові, а зараз хоча б один хтось командував. Обговоривши все це по-серйозному, Віктор Петрович хотів, щоб ви обрали головою колгоспу нашого солдата Григорія – сина Савелія Афанасійовича, замість колишнього. Він уже домовився з військкоматом та й з самим Григорієм також. А ви скажіть, що ви думаєте з цього приводу. Григорій наш чоловік, тут виріс, знає землю, а чого не знає, у вас питатиме. Отак разом і справимося, – надривався дід Кирило, то прикладаючи руку до серця, то показуючи в бік поля.

– Іч, що задумали? Синка куркульського сунуть головою! Куди ж партія дивиться? Ото сімейка! Батько в німців старостував, а син у червоних начальником буде! То він від війни сховатися хоче, чи що?

Усі бачили, що то була тітка Лисавета та її подруги. Вони вигукували і підбурювали інших. Між людьми розпочалася сварка. Одні обливали Григорія брудом, інші хвалили, а він стояв поряд із дідом Кирилом і згорав від сорому. Дід усе ж хотів завершити розпочату справу, тому просив Григорія розповісти про свій фронтовий шлях, а про те, що Григорій впорається із колгоспом, хотів і сам розказати ще раз, щоб усе добре закінчилося. Але одні кричали: «Нехай говорить», а інші протестували. Не втримавшись, Григорій підняв руку, і всі притихли.

– Я дав згоду бути головою, тільки жаліючи вас, а зараз забираю своє слово і піду завтра на фронт. Без людської довіри я не починатиму справу. Вас тут багато, обирайте іншого, – завершивши свій короткий виступ, узяв під руку батька і повів його додому. Люди ще довго сперечалися, навіть не помітивши, що вже немає ні нового начальника, ні тітки Лисавети з її компанією.

– А як клялася, коли я дитину в її Фросі приймала. Божилася, що більше нічого поганого нікому не робитиме до кінця життя. І так швидко все забула, – пригадувала Горпина, повертаючись із тих зборів.

– Він же наш, він би не дав нас образити. Завтра всі одумаються, але пізно вже буде, – шкодувала і Мар’яна.

Вона поправляла спідницю, аби зимовий вітер не додавав ще більшого холоду і так замерзлим голим ногам, які бовталися в широких старих кирзових чоботях.

– Ніхто й не здогадався, що тітка Лисавета зі своєю компанією вирішили нам помститися за те, що тих бандюг, а з ними і названого зятя-п’яницю на фронт відправили. Зуміла обвести всіх навколо пальця і перемогла. Отак і воюємо один з одним, – зробила висновок Горпина.