Толя уважно подивився в його очі. Уявив, яким зараз бачить цей чужинець його. Худорлявий чоловік маленького зросту з багатоденною сивою щетиною. У брудному камуфляжі. Типовий фашист. Жорстокий укр.
— Нет, — відповів Толя різко. Як відрізав. І повернувся до своїх, у будівлю.
— Я тебе верю! — крикнув Зотов насамкінець.
Снайпер із третього поверху, з розбитого вікна з обгорілою рамою, спостерігав, як росіяни зносили тіла своїх товаришів. Білі й темні плями миготіли поміж зламаними деревами.
Уночі по них знову била артилерія. Будівля вібрувала, здавалося, ладна розсипатись у будь-який момент. Але Толя залишався спокійним. Він знав, що бетон витримає і пряме влучення важких снарядів. Джексон на даху спостерігав за розривами й дуже точно повідомляв координати батарей супротивника. «Ох, ні фіга собі!» — сказала радіостанція його голосом і замовкла.
— Джексоне, де ти? — крикнув Толя, натиснувши тангенту. Радіостанція не відповіла. Відтак Толя вирішив одягти бронежилет і піднятися на дах, туди, де сидів Джексон. У мить, коли він штовхнув перед собою двері, радіостанція знову заговорила.
«Пряме влучення! Ще плюс три дірки в нашому даху!»
— Джексоне! Негайно вниз! — закричав Толя в радіостанцію.
«Та нічого, дядю Толю, я ще тут побуду. Воно ж двічі не прилітає. Ти ж знаєш».
Толя слухав ефір. Спочатку вибухи доносилися з вулиці, а потім радіо луною звучали в динаміці. «Дуже цікавий ефект, — подумав Толя. — Якщо раптом уб’ють, то шкода буде роботи німецьких лікарів».
І він згадав минулу зиму і власну кров, що заливала його одяг.
* * *
У лютому чотирнадцятого болю не було, тільки слабкість. Він із сотнями інших, відчайдушних і зневірених, ішов угору Інститутською. Був сповнений рішучості домогтися змін. За спиною палала вогнищами площа, сама назва якої обіцяла, що довгоочікувана свобода близько. Варто тільки зробити один ривок — уперед на підйом, — і настане день добра та справедливості. Вони йшли вперед, а люди в чорних формах, які стримували волю протесту, відступили. І він біг уперед, угору.
Поруч із ним, прикриваючись дерев’яним щитом, рухався хлопчина років вісімнадцяти. Страх і запал грали червоними відтінками на його щоках, блищали вогнем у його очах. І тут Толя побачив, як біля його ніг почала підніматися розривами земля. «Та це ж по нас стріляють!» — здогадався він ще до того, як до розпаленої адреналіном свідомості докотилися звуки пострілів.
Толя побачив сміттєвий бак. Бляшанка, звісно, але й вона могла врятувати від куль. Він схопив збудженого юнака — однією рукою за комір, другою за щит. І потяг за жерстяний контейнер.
— Давай сюди! Швидко!
Хлопчисько не опирався. Але Толя не встиг його втягнути за укриття. Він відчув удар у ліву руку. Сильний. Біль був не різким. Радше глухим. Але чому стало так темно в очах? Толя хотів подивитися на свою руку, але не зміг її підняти. Він із подивом відзначив, що не сидить за баком, а лежить на землі. І тільки тоді, коли синій клапоть неба над ним перекрила голова юнака з розчервонілими щоками, він перевів погляд на ліву руку. Куртка — розірвана. З дірки витікала темно-червона кров. І тут Толя відчув справжній, нестерпний біль. Чужі руки, незнайомі обличчя, червоні хрести на куртках і мелькання чорних гілок — усе навколо закрутилося в неймовірному калейдоскопі. До нього підійшов священик. «Отець Роман», — почув поранений. І зашкарубла рука лягла на його чоло. «Він точно сільський священик. Батюшка, який, видно, оре на своєму городі», — майнула дивна, як для пораненого, думка. Спалах. Ще один. Це клацав фотограф у велосипедному шоломі й жовтих тактичних окулярах. «Усе буде добре», — сказав лікар. І тоді Толя відключився.
Йому пощастило і не пощастило водночас. Руку, здавалося б, урятувати неможливо. Кістки передпліччя повністю роздроблені. Вітчизняна медицина здалась, але активісти, які допомагали революції, не здавались. Толя потрапив до числа п’яти майданівців, яких відвезли до Німеччини. І там німецькі хірурги вставили пацієнтові металеву пластину замість кістки. Толя лежав в одномісній палаті і з подивом розглядав рентгенівський знімок свого плеча. Залізяка, прикручена до суглоба звичайними шурупами. Невже рука діятиме?
— Лікарю, працюватиме в мене рука? — питав він веселого німецького хірурга в круглих окулярах.
Той і без перекладача розумів сенс запитання.
— Авжеж, — упевнено казав ескулап. — Ви, шановний Анатоль, будете, як цей… із фільму… термінатор! Залізна людина.
Читать дальше