Андрій Цаплієнко - Книга змін

Коли розвідник повернувся в укриття після переговорів з отаманом Зотовим, він зрозумів, що Дебальцеве українцям не втримати. Згадав загиблого Сергія, чия смерть нікого не врятувала й ворога не зупинила, і спробував збоку подивитися на живих товаришів. Відстороненим поглядом здібного спостерігача. Іванич, який зайняв позицію зі снайперською гвинтівкою біля вікна, чекав на команду. Він не випускав козаків — чи ким там вони були насправді? — з поля зору, пильно стежив за ними крізь оптичний приціл. Джексон лежав на даху з біноклем, рахуючи артилерійські розриви й холоднокровно доповідаючи про можливі координати ворожих батарей. Сен-Жермен вимірював на карті координати й скидав їх у штаб.

Толя зв'язався з командиром групи артрозвідки.

— До мене щойно приходили росіяни з козаками. Козаки, правда, теж росіяни, — повідомив Толя начальнику. Той, помовчавши з хвилину, перепитав:

— Нащо приходили?

— Забрати своїх «двохсотих». Вони в нас перед спостережним пунктом лежали. Сім тіл. Найближче на дистанції сто п’ятдесят метрів.

Радіостанція засичала перешкодами. Обидва — і Толя, і його командир — знали, що зараз їх слухають чужі.

— Скажи, а що ти думаєш про ситуацію? — почув Толя голос командира.

Адамовський давно розучився впадати в істерику і при цьому набув уміння реально оцінювати обстановку. Дуже важлива властивість на війні.

— Про ситуацію. Між мною і Новогригорівкою вклинюється батальйонно-тактична група росіян. У підвалі депо диверсійно-розвідувальна група. Вони там уже кілька днів. Закріпилися, коротше кажучи. З боку центру міста по мені б’ють міномети. Здається, «Васильки». А «Гради», ти знаєш, уже давно сюди насипають.

Радіостанція знову замовкла. Толін командир думав.

Але не дуже довго.

— Слухай сюди. Головне — якість роботи. Приймай рішення самостійно. Якість. Ти зрозумів?

Толя зітхнув.

— Плюс, — мовив він, підтверджуючи, що зрозумів.

Вони знали, що їхні радіостанції прослуховуються. І до того ж, Росія підігнала під українські позиції дуже потужне обладнання радіоелектронної боротьби. Противник міг цілодобово слухати весь телефонний зв’язок українських солдатів та офіцерів у Дебальцевому. Тим більше, це стосувалося ключових спостережних пунктів, на одному з яких Толя виявився за старшого. І ось розвідники розробили систему кодових слівець. Напрямок, час, назви техніки, що її використовували на полі бою, — все мало свій шифр. У їхньому лексиконі невинне слово «якість» означало «відступ». Та ще й не просто, а зі згортанням усіх позицій.

Відступати Анатолію не хотілося. Тут, на околиці Дебальцевого, він провів кілька місяців. Спостережний пункт став його домом. Серед місцевих у розвідника були друзі. А один із його бійців збирався одружуватися з симпатичною молодою жінкою, яка жила в п’яти хвилинах ходьби від позиції. І коли коротка прогулянка на свіжому повітрі перетворилася на небезпечний квест із ризиком потрапити під обстріл, солдат вивіз свою наречену з міста.

Місто квапливо залишали ті, кому було несила ховатися в підвалах під обстрілами артилерії. Дивним чином були влаштовані люди в місті. Багато хто мав родичів на боці бойовиків, які називали себе то ополченцями, то козаками, то збройними силами ДНР або ЛНР. Їх, людей, які намагалися встигнути на соціальний ліфт раптово відкритих можливостей, тут вважали своїми. І те, що в них стріляють «свої», сприймалося цілком нормально.

— Вы бы ушли отсюда, — казали вони українським військовим, — и наши перестали бы по нам стрелять.

Звучало абсолютно божевільно. «Свої», тобто ополченці, несли сюди смерть. Але їх чекали, як то кажуть, із хлібом-сіллю. Місто жило завдяки українським військовим. Але їх мріяли прогнати.

Місто, як самогубець, підсвідомо прагнуло смерті.

Колективне божевілля було невиліковним.

Толя був «своїм» і водночас «чужим». Він не хотів брати участі в масовому божевіллі. Просто не міг. Вісім поколінь його предків, які поливали ці степи важкими краплями селянського поту, не давали ні права, ні можливості збожеволіти разом із мільйонами людей. Ного коріння було тут. Воно тримало дерево його життя. Іноді він замислювався, сумніваючись у власній правоті. Проте будь-які сумніви зникли, коли одного разу він поспостерігав евакуацію біженців із Дебальцевого. Від центральної площі, біля казенного сірого будинку міської управи.

У місто зайшли два конвої автобусів. Один — з українського боку, під охороною військових. Другий — із підконтрольного бойовикам Донецька, прибув у супроводі новеньких машин із написами «Поліція ДНР». Дюжина величезних автобусів ішла різнобарвною колоною і зупинялася біля руїн, щоб журналісти, прилаштувавшись, могли зробити яскраві кадри. Адже це так наочно ілюструє звільнення від страждань. Ці ДНРівські машини все-таки дозволили запустити в Дебальцеве. Для Толі факт присутності бойовиків під час порятунку людей став іще однією ознакою прийдешнього відступу з міста.