Андрій Цаплієнко - Книга змін

Але тут виявилася цікава закономірність. Із семисот осіб, які побажали залишити Дебальцеве, лише півсотні погодилися їхати на територію, підконтрольну бойовикам, і «поліцейським» із дюжини автобусів не вдалося наповнити навіть один. А решта кількасот людей разом зі своїми нехитрими клунками набилися в скромні, потерті «коробки», що прямували вглиб української території. Біженці, які зробили свій вибір на користь материкової України, могли ненавидіти її; напевне, у них були родичі, які стріляли в українських солдатів. Але, займаючи місця в українських автобусах, вони робили вибір на користь стабільності та миру. Особистий вибір. І Толя Адамовський це зрозумів по-своєму. Як добрий знак.

Тільки-но дві колони розійшлися в різні боки, з новою силою почались обстріли. Супротивник методично оточував позиції українців у Дебальцевому. Та й чи могло бути інакше, якщо в місті та на околицях залишалося понад три тисячі військових, на яких насувалася п’ятнадцятитисячна армада, оснащена новеньким російським озброєнням?

Чеченці, осетини, буряти. Кого тільки не було Б рядах армії сепаратистів. З криками «Аллах акбар» прихильники «Русского мира» взяли штурмом відділення міліції. Кілька годин по тому бойовики зуміли захопити залізничний вокзал. Місто переставало бути українським по частинах, як розум людини, ураженої страшною хворобою, втрачає контроль над іншими органами. Ось ноги відмовляються ходити. Ось перестають ворушитися пальці на руках, а потім виснуть безпорадними батогами руки. Але голова лишалася світлою до кінця.

«Якість». Це слово було як наказ. Ми мусимо піти.

На даху Джексон, стежачи за розривами, не випускав із рук телефон. Він телефонував друзям, розповідав про те, що бачить навколо. Толя дозволяв йому дзвінки, розуміючи, що це, можливо, спосіб не з'їхати з глузду. Нестабільний телефонний зв’язок — єдина ниточка, що зв’язувала оточених людей зі спокійним зовнішнім світом.

— Що ти бачиш, Джексоне? — питав спостерігача товариш у слухавці.

— Я бачу, як влучили в сусідній будинок. Ось іще одне влучення. Пам’ятаєш, ти був у нас восени. Поряд п’ятиповерхівка. Так от, у неї поцілили.

— До вас не долетіло, друже? — допитувався голос зі спокійного світу.

— Ні, поки все в порядку, — сміючись, промовляв Джексон, але тут у повітрі почувся різкий свист. Так зазвичай на парадах свистять ракетниці феєрверка, пущені в небо, щоб розквітнути в ньому вогнями. Свист був передвісником «Граду», і Джексон мав лише кілька секунд, щоб знайти укриття. Він скрикнув і впустив телефон, відкочуючись у бік вентиляційної труби. Над трубою стримів козирок. Ненадійний, але єдино можливий захист. Телефон зостався на просмоленій поверхні даху.

— Джексоне! Джексоне! Відповідай! — кричала телефонна трубка.

Джексон лежав під козирком, слухаючи, як падають касети. Гучні звуки розривів чулися все ближче, одна з касет розірвалася просто біля будівлі і обсипала Джексона бетонною крихтою та штукатуркою.

— Ох, хай йому! — вигукнув спостерігач, усе ще слухаючи повітря. Він зрозумів, що залп закінчився і більше нічого в бік спостережного пункту не прилетить у найближчі кілька хвилин. Тоді Джексон знайшов слухавку, що далі шалено волала голосом далекого товариша.

— Друже, не хвилюйся, — спокійно мовив Джексон.

— Як же мені не хвилюватися! — відповіла телефонна слухавка. — Я чув твій крик, а далі тільки гуркіт розривів. Це по вас так валили?

— Так, по нас, — якомога спокійніше підтвердив Джексон. — Але знаєш, друже, що довше ми тут сидимо, то більше я розумію, що ми стаємо абсолютно безпорадними. Ми даємо координати ворожих позицій, а наша артилерія мовчить. Цьому нема пояснення. Наразі, у мене.

Пояснення мав Толя. Він знав, що більша частина української техніки вийшла з ладу. Стволи, що давно відпрацювали свій ресурс, не змінювались. Артсистеми відмовляли після кількох пострілів. А ворожа армада працювала смертельною каруселлю. Одні системи, відстрілявши боєкомплект, поверталися в тил, інші ставали на їхні позиції.

Треба було відходити. Коли Джексон поговорив із товаришем і повернувся з даху, Толя вирішив його не змінювати. «Відходимо», — скомандував він своїм людям. Вони, не довго думаючи, почали збиратися в дорогу. Усього кілька кілометрів до безпечної зони, але їх ще треба було зуміти пройти.

— Що беремо, Толю? — запитав командира Іванич.

Толя подумав і сказав:

— По парі банок консервів. Літр води. І щоб у кожного була аптечка. Біноклі. Радіостанції. Найголовніше. Боєкомплект, якомога більший.