Андрій Цаплієнко - Книга змін

— Толю! Толю! Прокинься! — наполегливо будить його Джексон.

Толя довго лежить і дивиться в стелю. Йому здається, що він чує гудіння дідового комбайна. Але це один за одним падають неподалік «руб-п’ятдесят-два», снаряди калібром сто п’ятдесят два міліметри, і стіни будівлі, де розташувався спостережний пункт української артилерії, гудуть і вібрують від розривів. Реальність надто давно й безцеремонно вдирається в його потаємні мрії. Уже немає ні страху, ні ненависті.

— Толю, вони сюди прийшли. Що робитимемо?

Він здійснив зусилля над собою і, неохоче відігнавши сон, запитав:

— Скільки їх прийшло?

— Двоє, — відповів Джексон. — Із прапором. Білим.

Тут, на позиції, в оточенні, вони лишилися без старшого офіцера, і неформальним командиром став То лик. Його природна інтуїція і впевненість у правоті вищих сил, що межує з фаталізмом, вселяла товаришам повагу. До того ж, він не боявся брати відповідальність на себе. А інші не боялися на нього покладатися.

— З білим прапором? — перепитав Толя, хоча зрозумів усе відразу. — Тримай їх на прицілі, а я зараз до них вийду. Поговоримо.

Вони надійно втримували бетонну конструкцію навчального комбінату на околиці Дебальцевого. Ні «Градами», ні мінометами викурити їх звідти було неможливо. «Нас виб’ють звідси тільки в тому випадку, якщо підтягнуть „Тюльпани“, але наші їм цього зробити не дадуть», — налаштовував своїх бійців Толя. Щоправда, в усього буває межа. Вони з надлишком мали терпіння й патріотизму, а от боєкомплект підвів. Майже закінчився. Ні патронів, ні гранат їм підвезти вже немає змоги.

Усе місто являло собою руїни, звідки люто відстрілювалися бійці. Локальні осередки опору, оточені бойовиками. Холодний і черствий стиль зведень повідомляв про перевагу сил супротивника. І ось Толик бачить двох представників цих сил, які підійшли під білим прапором до розораного майданчика з переламаними, як сірники, соснами, котрий ще недавно був невеликим міським парком на околиці Дебальцевого. Під стовбурами дерев темнів зелений камуфляж загиблих російських диверсантів. Саме за мертвими товаришами і прийшли люди під білим прапором.

— Здравия желаю! — сказав старший із двох парламентерів.

Толя тримав руки за спиною, щоб не спровокувати рукостискання. Парламентери, втім, руки не подавали, але тримали долоні так, щоб Толя бачив: вони не мають ні гранат, ні пістолетів. Він теж наважився показати порожні долоні, але зробив це ненав’язливо. Прибульці оцінили його жест. Він помітив на їхніх обличчях задоволені гримаси. І тільки потім почалася розмова.

— Мы хотели бы забрать наших «двухсотых», — сказав огрядний чоловік у кубанці і з сивою бородою. Він показав на зламані стовбури дерев, під якими лежало кілька тіл у російському «цифровому» камуфляжі, накритих білими простирадлами.

— Забирайте, — спокійно відповів Толя, дивлячись в очі супротивнику. Його люди були всі на місці, всі цілі, і від усвідомлення цього факту настрій в артрозвідника був на висоті. Для підняття духу цього достатньо.

— А вы представьтесь сначала, — трохи агресивно подав голос із-за спини бороданя інший росіянин, молодший і зліший, ніж його старший товариш у кубанці.

Толя не злякався. Два тижні виживання під «Градами» та гарматними снарядами випалили з його серця чимало почуттів, що виявилися зайвими на цій війні. У тому числі й страх.

Чоловік із сивою бородою обернувся до того, другого, й осадив його:

— Ты не стартуй так. Видишь, они накрыли тела наших людей. Значит, не глумятся над воинами, уважают.

Толя відзначив подумки, що старший парламентер, той, який з бородою, чимось схожий на його діда. I вдав, що не помітив сказаної фрази. Утім, вона його майже не стосувалася. Треба було продемонструвати впевненість у собі.

— Вы первые пришли. Вам надо. Значит, вам первыми представляться, — спокійно відповів він агресивному хлопцеві.

Той хотів був щось заперечити, але бородань у кубанці підняв руку й охолодив запал товариша.

— Не вопрос. Представлюсь, — погодився володар кубанки. — Зотов Владимир Петрович. Атаман. Пятьдесят восемь лет. Раньше работал в префектуре в Москве, потом вернулся на родину, в станицу. А сюда приехал по зову сердца.

— Анатолий Адамовский, боец двадцать пятого батальона, — відрекомендувався Толя.

— Просто боец?

— Просто боец. Да, кстати, а чего сердце именно сюда позвало?

Чоловік, який назвався Зотовим, не вловив ноток іронії в голосі Толі.