Андрій Цаплієнко - Книга змін

Вона спробувала знайти здорове розумне зерно в його словах і зробити так, щоб і молодий капітан його теж побачив. Розумне, здорове.

— Слухай, це ж ви до них прийшли.

— А мне это без разницы, Роза. Кто к кому и куда пришел. Все просто. Они положили моих, и я их ненавижу. Этих салоедов, хохлов, укров. Суки, свободы они захотели! Болт вам, а не свободу, поняли?!

Це він вигукнув у простір і вдарив кулаком по столу так, що брязнули кришталеві чарки.

— Ненавижу!

Батько капітана підвівся з-за столу й підняв молодика за плечі.

— Так, синку, тобі пора спати, — по-батьківськи лагідно сказав він. — Завтра важливий день.

Вони залишилися вдвох на кухні. Роза склала руки на столі й порожньо, безглуздо дивилася на миску з олів’є. Батько капітана довгими пальцями крутив обідок чарки. Обоє мовчали. Нарешті чоловік перервав мовчанку.

— Він там дуже змінився, ти бачиш. Це схоже на алкоголізм. Він розуміє, що робить щось на зло собі, але не може спинитися.

Розі на мить здалося, що вона чужа на цій добре знайомій кухні. Але мить минула. А чоловік шукав слова виправдання для сина.

— Він розуміє, що неправий. І я розумію, що він неправий. Він там убиває інших людей. Він загарбник і окупант. Сам себе він не називає окупантом, але я знаю, що іноді хоч по думки треба називати речі своїми іменами.

Роза поклала голову на руки. Вона продовжувала слухати.

— Найстрашніше для мене, Розо, те, що я готовий туди вирушити. Я готовий туди поїхати слідом за ним. І разом з ним ненавидіти хохлів.

— Але чому? — вирвалося в неї.

— Чому? — задумливо перепитав він.

З півхвилини він помовчав. І знову продовжив.

— Усе тому, що він мій син і я його люблю. І ще ось ця фраза, яку він промовив. Ти чула, з яким болем і з якою гордістю сказав, що він капітан російської армії?

Ніч видалася зім’ятою, мов несвіже простирадло. Їй із ним не було погано, але й колишньої легкості взаємного проймання наче й не бувало. Бракувало якоїсь дуже важливої деталі, одного штриха, мовби музикант, граючи в ресторані чиюсь улюблену пісню на замовлення, раптово зупинився й не зіграв закінчення. Її мужчина цього не помітив. Він заснув, повернувшись до неї обличчям, так, що світло місяця падало через вікно і лягало благородним срібним відтінком на сивину його бороди.

Вона дивилася на нього й думала про те, що від любові до ненависті один крок. І що в його випадку ненависть — це форма співзалежності. Він хотів страждати разом із дорогою йому людиною, підкоряючись інстинктам, а не розуму й логіці. І все, що він написав, прочитав і створив, ненависть змивала з файлів його свідомості, залишаючи хіба злісні тваринні інстинкти. Єсенін, література, поезія, фізика. Віднині все це не мало ваги.

Нині він готовий ненавидіти хохлів тільки тому, що їх ненавидить його син. Але мине час, і він так само зненавидить піндосів, чухонців, чурок. Якщо з ненавистю дивитися на світ, то навіть усмішка коханої людини може здатися гримасою дикуна. Адже вона чурка, так? Із вузькими монголоїдними очима? Чим вона ліпша за хохлів? Або, може, гірша, яка різниця?

Біля неї лежав п'ятдесятирічний чоловік і тихо, задоволено сопів уві сні.

Вона невловними безшумними рухами зібрала речі і, причинивши за собою двері, спустилася на вулицю. Підняла руку перед самотнім «запорожцем» і через годину була в залі вильоту аеропорту. Прямого літака в Астану не було, їй довелося купити квиток до Алмати. «Ну нічого, навіть так це все ж швидше, ніж поїздом», — подумки мовила вона і вимкнула мобільний телефон.

Поле тяглось аж до обрію і повільно хвилювалося рядами золотого колосся, відгукуючись на найменший подув вітру. Небо було чистим і безхмарним.

Він давно помітив, що синява небес у цих краях буває різною. На світанку — насиченою, густою. Удень — білястою, як блакитний шовк, вицвілий на сонці. А перед самими сутінками небосхил, йому здавалося, блищав у променях призахідного світила, як поверхня авто модного кольору «синій металік».

Машини він не любив. Хоча якийсь час йому довелося попрацювати таксистом. Треба було заробити гроші, і то якнайшвидше. Зате він любив комбайни. Йому снилося, як дід простягає йому, підліткові, руку й допомагає піднятися в кабіну комбайна. «Ну що, Толю, полетіли?» — каже сивий бородань, усміхаючись. «Чому це полетіли?» — перепитує Толя, а дід замість відповіді хитро всміхається й виводить комбайн у поле. Золоте море гойдає величезну машину на своїх хвилях, і дід, як справдешній капітан, крутить величезний штурвал. Нечасті хмари біліють, мов намальовані емаллю на тлі ранкової синяви. Дід каже: «Дивись», — і тягне кермо комбайна на себе. Кермо повільно піддається, і от комбайн відривається від пшеничної хвилі й підіймається. Ух ти! У Толі захоплює дух від різкого перевантаження. Погляд насилу охоплює золоте море пшениці. Воно в далекій далині змикається з обрієм, але що швидше туди летить комбайн-літак, ведений дідом, то далі відсувається блакитний небосхил. Колючий і терпкий запах зібраної пшениці заливає все навколо, піднімаючи настрій, додаючи сил. Дід підморгує То ликові: «Хочеш, навчу на цій штуці літати?» І, заворожений, Толя тільки киває у відповідь. Він хоче бути комбайнером. А дід, посадивши комбайн біля ґанку старої побіленої хати, підштовхує його вперед, до дверей. Із дверей виходить бабуся й виносить глиняний глечик із молоком кольору емалевих хмар. І пахне від глечика травами.