Андрій Цаплієнко - Книга змін

— Я видел, что сюда идут бандеровцы, понял, что они творят в Славянске, и я не мог оставаться в стороне. Надо было любой ценой остановить фашистов. Конечно, донецким надо было между собой разбираться, но русский язык нельзя было трогать. Мы ж один народ.

Толя перевів погляд на розбитий п’ятиповерховий будинок за спостережним пунктом. Йому стало смішно. Про фашизм він чув багато разів від російських полонених, яких, попередньо нагодувавши й напоївши, передавали спецслужбам. «Що вони там курять, у цій Росії?» — щиро дивувався його товариш Джексон тупій упертості, що з нею тисячі росіян ішли в Україну вбивати своїх сусідів. А «борода» в кубанці правив як по-писаному:

— Ты понимаешь, я сегодня двоих детей вывозил из подвала. Просидели там под снарядами. Разве это можно допускать?

Толя уважно подивився в очі парламентеру.

— Ты знаешь, Владимир Петрович, — сказав він, — все, что ты видишь вокруг, сделали ваши снаряды. А здесь, в Дебальцево, я из подвалов вывез десятки детей. И их родителей. Они сидели под вашими снарядами. Под вашими, атаман, а не под нашими.

Супутник отамана пританцьовував на місці від бажання закінчити цю розмову, але Зотов був дуже допитливий і балакучий, як будь-який міліцейський чиновник на пенсії.

— Ладно, Толя, давай договоримся, — майже дружелюбно сказав Зотов. — Ты своим передашь, чтобы не били по жилым кварталам, а я своим. Хорошо?

— Хорошо, — знизав плечима розвідник. Він і так знав, що в Дебальцевому українська артилерія не стріляє по районах, де є мирні жителі.

— А ты сам откуда? — подав голос другий парламентер.

— Я-то? — усміхнувся Анатолій. — Я отсюда. С Донбасса. Километров тридцать от Дебальцево. И я, наверное, бандеровец. Только я никуда не уходил. Я был здесь, и восемь поколений моих предков были здесь. Это вы пришли. Так-то оно получается.

— Так ведь бандеровцы… — почав був отаман.

— Распинают детей и насилуют монтажной пеной старушек? — перебив його Толя. — Знаешь что? Езжай к себе в Москву, меняй паспорт и приезжай к нам через погранцов в Чернигове, а я тебя встречу на переходе. И потом отвезу во Львов. Узнаешь, какими бывают бандеровцы, как вкусно готовят в кнайпах и как любят принимать гостей. Может, поменяешь мнение.

— Это вряд ли, — сказав з-за спини отамана його супутник.

«Ну навряд, то навряд», — подумав Толя спокійно.

— Да, есть а такой вопрос, — змінив тему отаман. — У вас наш человек. Пленный. Отдадите?

— Отдать не отдадим, а поменяем. У вас тоже есть один из наших.

— А фамилия? — запитав другий і дістав олівець та блокнот.

«Він в отамана, схоже, замість начальника штабу», — оцінив Толя. І сказав:

— Позывной Горняк.

— Понял, — кивнув «начальник штабу». Він, судячи з усього, знав про існування людини з таким позивним.

— Вы хоть с нашим обращаетесь нормально? — запитав отаман.

Толя подумав про переляканого хлопця, який відсипався в комірчині під охороною Джексона. Джексон щойно змінив іншого вартового, і Толя навіть позаздрив військовополоненому, чиє право на здоровий сон ніхто не збирався обмежувати.

— С ним порядок. Женевская конвенция и все такое. Найдете Горняка, и мы отдадим вашего. Сразу же.

— Понял, — кивнув бородатий отаман. — Ну, до встречи. Руки, думаю, жать не будем?

Фраза прозвучала як легкий жарт, але Толя навіть не осміхнувся. Кивнув і пішов до входу в будівлю, де на другому поверсі двоє бійців тримали під прицілом гостей.

— Погоди, Толя, — зупинив його отаман.

— Что еще?

— Я знаю этого вашего Горняка.

«А я й не сумнівався в цьому», — по думки сказав собі Адамовський. Звісно, і отаман, і його помічник були в курсі.

— Там с этим Горняком не все в порядке.

І Толя застиг на місці. Він давно вирішив зробити все можливе, щоб витягти побратима з полону. Але можливості на війні завжди обмежені непередбачуваністю ситуації.

— Понимаешь, он у бородатых. У кавказцев, — сказав отаман так, ніби це пояснювало неможливість обміну. Толю це пояснення не влаштовувало.

— Ну и что, что он у бородатых? К чему это ты? Говори скорее, — поквапив співрозмовника Толя.

— Они ему пальцы отрезали. Восемь. Говорят, чтобы больше не стрелял. Оставили только два. «Чтобы поссать мог», — это мне их командир сказал.

— Понятно, — вичавив із себе Толя.

— Но вы же с нашим так не сделаете? — спитав «начальник штабу», вийшовши з-за спини отамана.