Андрій Цаплієнко - Книга змін

— Розповідай, — зажадав капітан.

Вона взялася розповідати все те, чим зазвичай ділилася з року в рік. Степ, коні, новобудови в Астані, тенге, Назарбаєв. Вони чули від неї це всоте, але щиро охали й ахали, ніби вперше. Ну принаймні вдруге.

— А чому ти вирішив заручитися з дівчиною, а не відразу одружитися? Ти не впевнений у ній? — поцікавилася Роза.

— Я не впевнений у собі, — зітхнув капітан. І, як здалося Розі, зі злістю.

— Він щойно з Донбасу, — акуратно шепнув його батько.

Він плеснув у долоні й потер їх, як це роблять алкоголіки перед першою чаркою.

— Ну що, за стіл? З нареченою познайомимося завтра. Ага?

Вони пішли на тісну, але затишну кухню, де на них чекав квадратний стіл, заставлений усілякими стравами. Усе виглядало так смачно й по-домашньому, що Розі, змученій залізничними наїдками, захотілося з'їсти ну просто все. Від солоних огірків до млинців із маком, що доходили на чавунній сковорідці.

— Ну, за зустріч! — поквапився підняти чарку з горілкою молодий капітан.

Він різким рухом відправив уміст чарки в горло й навіть не скривився. Батько осудливо похитав головою, але нічого не сказав. Син часто перевертав у себе чарку, не чекаючи тостів. Не диво, що капітан швидко захмелів і його діалоги з легкістю переходили в монологи.

— Там повне лайно. Спочатку ми жили в готелі. Потім нас перевели в побутовий комбінат. Простіше кажучи, якась заводська лазня. Кажуть, не з’являйтесь на вулиці, щоб місцеві не знали, що ви російські офіцери. Але як не з’являтися? То одне треба, то друге. І взагалі, дивлячись на одні й ті самі пики навколо себе, можна з глузду з'їхати.

— А наречена ж хто? — запитала Роза, але капітан відмахувався.

— Завтра все побачиш… А там дівчата діляться на тих, хто на тебе кидається, і на тих, хто в тебе хоче кинути чимось важким.

— Не люблять вас?

— Хто любить, хто не любить… Яка різниця? А за що нас любити? — вигукнув раптом капітан. — Ви вірите телевізору, так? Нас там немає? Так от, я вам правду скажу. Це ми обстрілюємо донецький аеропорт. І це ми стріляємо по Донецьку.

Тут Роза ойкнула, а батько офіцера налив собі чарку.

— Як це ви стріляєте по Донецьку?

— А так.

Молодий чоловік поспіхом підсунув до себе тарілку огірків.

— Дивись. Це аеропорт. Олів’є — це Донецьк. Між ними стоїть моя батарея, — він поставив між олів’є та огірками заварний чайник, повернувши його носиком до зеленого соління.

— Це моя артбатарея. Вона б’є по аеропорту сто двадцять другим калібром. Сто двадцять два міліметри. Годину-дві попрацюємо, а потім приходить нова цілевказівка. І ми розвертаємо системи в бік нових цілей.

Капітан розвернув чайник на сто вісімдесят градусів.

— Отак. Що тепер перед нами?

— Олів’є, — несміливо сказала Роза.

— Донецьк, — виправив її батько капітана.

— Молодець. Правильно, Донецьк, — похвалив батька за кмітливість офіцер. — І ми отримуємо наказ на залп у цей бік. Я командую «триста тридцять три», і ми випускаємо «руб-двадцять-два» по донецьких кварталах.

— Скільки?

— Ну, це ми так калібр наш величаємо. Щоб простіше було.

Батько спохмурнів. Роза подивилася на капітана так уважно, ніби намагалася запам’ятати незнайоме обличчя.

— Виходить, телевізор бреше?

— Так, Розо, так! — скрикнув хлопець. — Телевізор і Путін брешуть. Ми колпашимо по Донецьку. Ми, а не укри. Вони, напевне, теж стріляють. Але не думаю, що вони цілеспрямовано накривають мирні квартали. Вони кажуть, що дотримуються угоди, а фактично просто дістати не можуть. Тільки їхні диверсанти заходять. Путін бреше, що нас там немає. Путін бреше, що ми не стріляємо по Донецьку. А робимо ми це для того, щоб місцеві ненавиділи укрів. Десять пострілів по огірках, один по олів’є! Розумієте? І всі ці жахливі картинки, все це лайно, ця ненависть, ці жертви, розірвані тролейбуси, — все робимо ми. Все роблю я, капітан російської армії.

Роза зупинилася. Їй перехотілося брати з тарілки огірки.

— Слухай, може, ти вже не повернешся туди? — несміливо запропонувала вона свій варіант розв’язання проблеми. — Ти ж, мабуть, доброволець?

— Доброволець, — сумно посміхнувся він. — У добровільно-примусовому порядку.

— Тоді кидай це все. І їдьмо в Астану, до мене.

І раптом сумна усмішка зійшла з обличчя офіцера.

— А як же мої хлопці? Вони ж там. Моя батарея. Знаєш, скільки їх загинуло? Знаєш, скільки моїх бійців хохли під Донецьком поклали?

Він раптово став злим. Лютим:

— Хохлы моих парней тоже пачками колпашили. Я не успевал развернуть батарею, как они давали залп по нам. У них был где-то хороший корректировщик. А еще на маршах нас, бывало, встречали их партизаны. Сволочи, как же точно они нас били! Как же я их ненавижу, нациков этих, укров!