Пошуково-рятувальна операція в умовах бойових дій відбувається тоді, коли хорошого хлопця підбито, поранено й покинуто. Зазвичай ідеться про збитий літальний апарат або про пілота, який катапультувався. Людина опиняється на ворожій території, ізольована, без прикриття й підмоги, а ворог намагається її вбити. Ми повинні летіти туди зі зброєю напоготові, знайти потерпілого, захистити його, забрати й довезти живим до шпиталю.
А медична евакуація — це коли в людини травма і її треба доправити в шпиталь, хоч доступ до неї теж ускладнений: наприклад, вона перебуває на базі або під конвоєм. Пошуково-рятувальні операції, звісно, цікавіші за медичну евакуацію, але я знала, що ми літатимемо частіше, тож була щаслива.
Єдиним «ікс-фактором» було — беремо ми з собою наших ПРів чи ні. А так зазвичай екіпаж складався з командира повітряного судна (КПС), тобто головного пілота, і другого пілота (ДП). Обидва пілоти досить кваліфіковані й можуть керувати вертольотом по черзі, однак відповідає за все й ухвалює основні рішення командир. Здебільшого КПС керує вертольотом, а ДП відповідає за навігацію, але, якщо не надто «гаряче», КПС може передати керування ДП. Усі три рази перебування в зоні бойових дій я була ДП. У 2010 році мене підвищать до КПС, проте я піду з Повітряних сил раніше, ніж знову вилечу на бойовище.
У задній частині літального апарата можна побачити повітряного стрільця (ПС) і бортмеханіка (БМ). Тепер розмежування змінилось і обидві професії злилися в одну. У 2007–2009 роках, коли я виконувала бойові завдання, хвостовики, як ми їх називали, сиділи біля ілюмінаторів по боках і дивилися поверх своїх вертолітних кулеметів. БМ був експертом у роботі систем: він допомагав пілотам з контрольними списками, ухвалював рішення, коли в системах щось ламалося, тощо. ПС був експертом у зброї: він переважно опікувався зброєю й пособляв БМові, якщо той потребував допомоги.
Це стандартний екіпаж, коли не брати до уваги медика й команди з двох-трьох ПРів (керівник і один-два звичайні ПРи). Виходило так, що ми літали різним складом. Одначе, щоб розвинути ритм, ми намагалися якнайчастіше триматись однієї команди. Літаючи з тими самими людьми, ви швидше переглядаєте контрольні списки, співчуваєте одне одному, налагоджуючи між собою зв’язок. Люди, що не звикли літати разом, також добре працюватимуть — усі ми це знаємо, — але міцний командний дух важливіший, особливо на бойовищі. Мені страшенно кортіло дізнатися, з ким я літатиму і коли вже нарешті опинюся поруч талановитих, досвідчених авіаторів на літальному апараті, у який безмежно закохалася.
HH-60G «Пейв Гоук» — справжній мистецький витвір. Модифікований з транспортного літака UH-60 «Блекгоук», «шістдесятий» мав удосконалену радіоелектроніку, яка давала нам можливість літати в негоду й уночі. Хай там що, це ідеальні умови для рятувальної операції. Ми можемо користуватися зі своєї переваги над ворогом і діяти в таких умовах, у яких нас складно помітити. Крім радіоелектроніки, пошуково-рятувальним платформам доводилося виконувати тривалі польоти, коли треба було патрулювати територію пошуку або перетинати океан. «Пейв Гоук» має запасні баки з пальним, завдяки яким можливий час польоту збільшується приблизно до чотирьох годин, а ще шланг для дозаправляння, тож літати можна, аж поки опуститися на землю не змусить утома. Це неймовірний інструмент, і я ледь могла дочекатися, коли почну на ньому рятувати людські життя.
Ми влетіли в небо Кандагара, і наш літак С-130 погасив вогні, щоб не виявити себе перед ворожими силами, які могли чатувати на цій території. Приземлившись, літак максимально хутко й безпечно висадив нас. Ми знали, що це стандартне приземлення, і більшість з нас чекала на нього, але відчувалося, ніби воно раптом розвіяло нашу мужність. Ми усвідомлювали, що зараз уперше зробимося вразливими до ворожого вогню і що це тільки початок. Ласкаво просимо до Афганістану.
Коли ми вийшли з літака, я озирнулась. Усе вкривав пил — здавалося, що вже за мить після приземлення він проліз у всі пори. Ми, певна річ, утомилися з дороги. Оформлення на базі минуло досить швидко, і вже скоро ми зібрали речі й почали виходити звідти. Нас оточували однострої різних країн і незнайомі мови, але від цього мені було навіть комфортніше: так я відчувала, що ми справді частина певної коаліції. Усі смертельно хотіли потрапити в кімнати відпочинку, ледве не мліючи, проте часу на сон не було.
Кинувши речі в бараках, ми зустрілися з людьми, яких мали замінити. Цей підрозділ здійснював тут медичну евакуацію близько шести місяців, і хоч бойові завдання Повітряних сил зазвичай коротші за завдання армії, я все одно бачила, що ці чоловіки та жінки страшенно виснажені. Безперервні польоти й постійний стан бойової готовості зробили свою справу: у їхніх очах була втома, тож ми чудово розуміли, що на нас чекає. Годі й казати, що вся частина дуже хотіла почати польоти. Інструктаж нас надзвичайно надихнув. Що швидше ми почнемо місію, то швидше наші попередники повернуться додому, побачать дорогих людей і вип’ють чогось прохолодного.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу