У червні я повернулася до школи, більше збуджена, ніж налякана. Я знала, що цього разу все пройду: моє тіло нарешті було таким же сильним і добре підготованим, як розум. І справді, другий раунд у школі був успішним: я закінчила підготовку без оказій. Ну, якщо не вважати оказіями те, коли ти помираєш з голоду або тебе переслідують і мордують.
Того літа я поїхала з Фейрчайлда, переконана, що впораюся з будь-яким випробуванням, коли нарешті опинюся в зоні бойових дій за сім морів звідси. Навички, що їх я здобула в школі виживання, справді змінили моє життя, і в наступні місяці я дякуватиму курсові та інструкторам за здатність зберігати холодний розум у всіх халепах, у які невдовзі вскочу, літаючи в зонах бойових дій.
Фінальна фаза підготовки, після якої ти стаєш повноцінним бойовим пілотом, проходила на Кіртлендській базі Повітряних сил у Нью-Мексико — вдруге для мене в Альбукерке. Я не була тут із часів навчання на курсі визначення несправностей літального апарата й подій одинадцятого вересня.
Протягом останньої фази нас ознайомлять із чудовим вертольотом HH-60G «Пейв Гоук». Літати на UH-1 «Г’юї» в Мазе-Ракері було ніби водити маслкар — ніяких сучасних технологічних зручностей. Залізти в «Пейв Гоук», або в «шістдесятий», як ми його називали, було наче прослизнути на сидіння «Феррарі». Різноманітні системи, радіопередавачі, інші пристрої — на перший погляд здавалося, що всього аж забагато, але, зрештою, це стане для нас другою натурою.
На щастя для мене, швидко стало зрозуміло, що я вмію робити кілька справ одночасно. Я могла керувати навігацією, переглядати контрольні списки, перемикати потрібні ручки і бути єдиною, хто почув слабенький радіосигнал крізь фоновий шум у шоломофонах. Є багато досліджень, що доводять: жінкам це зазвичай удається краще за чоловіків, і у сфері, де домінували чоловіки, я радо хапалася за кожну перевагу.
Місії, які ми «виконували» на гелікоптері «Пейв Гоук», були складнішими за все, що ми робили досі, а від різноманіття зброї перехоплювало дух. Ми мали розкидати інфрачервоні маркери, помічаючи ними позиції наших «постраждалих», виявити танк чи щось таке, що симулювало «поганого хлопця», а потім ставали учасниками напрочуд коротких сценаріїв зі швидкою розв’язкою. Зауважу, що з позицій «ворога» нас завжди активно обстрілювали.
Ідея була така: або ми, або вертоліт-побратим мали поливати вогнем «поганих хлопців», які намагаються дістатися потерпілого раніше за нас. Від тріскотіння скорострільної міні-гармати просто в мене за дверима у моєму тілі завжди закипала кров. Я не могла дочекатися, коли повернуся додому й почну літати на реальні місії.
У січні 2007 року я відзвітувала своїй частині в Нью- Йорку. На той час утрати в Афганістані були вже досить великими, і Національна гвардія Повітряних сил мала послати свої вертольоти для порятунку поранених на бойовищі в найгарячішу точку — Кандагар. У Гвардії Нью-Йорка було повно міцних вогнеборців і копів, готових служити, і я була однією з них. День розгортання став відомий через два місяці, і мене обійняв захват. Мені кортіло вже кинутися в бій. А тоді сказали, що цю службу я, найімовірніше, перебуду вдома, бо геть новенька. Я була приголомшена.
Однак потім вони побачили, як я літаю. Гадаю, в мене була певна перевага над тими пілотами, які зазвичай виходять з підготовки. Я провела кілька складних років у регулярних військах, і всі особисті та професійні випробування, через які я пройшла, навчили мене спокійно поводитися під тиском обставин, розвинули самовладання і зробили досвідченою. У більшості пілотів-новачків цього немає.
Я просто була сором’язлива, як на тридцятиоднорічну жінку. Але кінець кінцем я опинилася там, де й мала бути. Уся ланка командування погодилася: я готова йти в бій. Звісно, мені бракує досвіду, проте вони таки візьмуть мене з собою.
У день, коли мені дали наказ на виліт у район виконання бойового завдання, я зателефонувала додому, щоб розповісти мамі. Я аж тремтіла від щастя. Коли вона взяла слухавку, ми кілька хвилин потеревенили про те-се, а потім я поділилася з нею новинами. На другому кінці зависла довга тиша, та я, замість вимагати відповіді, просто чекала.
Нарешті мама сказала, що пишається мною й водночас боїться за мене.
— Хотіла б я, щоб Девід був тут. Я б розповіла йому новини, — тихо сказала мама. — Він би так пишався тобою, Ем-Джей.
Я кивнула й закліпала, щоб стримати сльози. Звісно ж, я думала про те саме; мені страшенно хотілося промовити: «Можеш передати слухавку Девідові?» Частина мене досі потребувала присутності тата, щоб він лише сказав, що зі мною все буде добре, ба навіть не просто добре, а чудово. Я збиралася летіти в пащу котові, як сказав би Девід — ветеран В’єтнаму. Перед відрядженням у невідомість мені б придалися поради бувалого в бувальцях ветерана.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу