Мері Геґар - Стріляй, як дівчисько

Але тато й так завжди був зі мною; я знала, що він там, нагорі, кричить Єгерові «апорт!» і дивиться на мене. Вони були в моєму серці, коли я в Балтиморі сіла на літак, що мав домчати мене в мою першу справжню зону бойових дій. Я чула Девідів голос, коли востаннє подивилася через плече на американську землю.

«Завдай їм гарту, Горошинко».

Коли у квітні 2007 року я з’явилася на базі своєї ескадрильї в Нью-Йорку, на мені вперше в житті був жовтувато-коричневий костюм пілота. Без звичного оливкового я почувалася досить дивно. Ми кинули речі на квадратний піддон два на два метри, який ніби чекав, коли його піднімуть і повантажать у С-130. На наступні кілька місяців я взяла з собою лише туристичне спорядження, яке носитиму через весь Киргизстан і Афганістан.

Я страшенно раділа, що лечу на бойове завдання зі своєю частиною, але йти в бій з ледь знайомими мені людьми трохи побоювалась. Одначе, кинувши багаж на піддон, я вже відчувала, що готова. Я щойно закінчила курс орієнтації на місцевості — за сорок п’ять днів замість дев’яноста — і потрапила просто на передбойову підготовку, яка проходила на нашій базі на Лонг-Айленді й біля неї.

На передбойовій підготовці ми мали пригадати ті навички, що не стали нам у пригоді в Штатах, але знадобляться тут, в Афганістані. Наприклад, ми тренувалася робити так звані «пилові посадки». Коли вертоліт сідає на поверхню, вкриту пилом і піском, довкола літального апарата утворюється хмара пилу, що засліплює команду якраз у ту мить, коли треба вже приземлятися. Це страшенно небезпечно; практикувати таке критично важливе вміння — один зі способів підготуватися до умов, які чекають на нас в Афганістані. Я любила тренуватись, оцінки в мене були високі, але в такому поспіху мені не вистачило часу на знайомство з сестрами й братами по зброї, перш ніж ми вирушимо на війну.

Початком дороги до Афганістану став автобус із бази до комерційного аеропорту. Потім ми зробили короткий переліт з Нью-Йорка в Балтимор, де стрибнули в літак до Франкфурта (Німеччина) і попрямували до кінцевого пункту — Манаса (Киргизстан).

Коли ми після комфортного комерційного літака опинилися в шумливому й холодному вантажному відсіку С-130, наш настрій помітно змінився. Усі поринули у власні думки, мало хто розмовляв поміж собою. Я трохи поговорила про те-се з новою ескадрильєю, але здебільшого всі, хто був на борту, ховалися за навушниками, спали, дивилися фільми на айпадах або писали листи рідним. Досвідчені бойові ветерани сиділи зі скляними очима й виглядали так, ніби вже втомилися, проте я ледь стримувала хвилювання. Щоб нікому не показувати, як мені забиває памороки від того, що я нарешті братиму участь у бою, і не видавати в собі новачка, я зосередила думки на щоденнику.

Час у Манасі ми провели типово — так само, як і всі інші, хто бував на базі в Киргизстані. Це точка, через яку ти просто маєш пройти, коли прямуєш на афганське бойовище. Ми пробули там кілька днів — спали на двоярусних ліжках, давилися їжею, намагалися розслабитись і прикинутися, що не збираємося на війну. Коли я побачила, як супервоїни-ПРи співають у караоке, то була приголомшена. У певному розумінні це їх олюднювало. Ці хлопці були щонайкращими, щонайжорстокішими, і, крім того, як я скоро дізнаюся, ще й просто чудовими.

ПРи — унікальна група людей. Мені подобається описувати їх як суміш _____________, «котиків», «рейнджерів», рятувальників берегової охорони і військових медиків. Вони — особливий підрозділ Повітряних сил; їх навчають непомильно орієнтуватися будь-де — у морі, пустелі й горах, перемагати ворога, який хоче взяти в полон самотнього бійця (наприклад, підстреленого на ворожій території пілота), подавати цьому бійцеві медичну допомогу, витягаючи з осиного гнізда. ПРи стрибають із парашутами з літаків, спускаються на мотузці з вертольотів і щодня роблять іще сотні неймовірних речей.

У рятувальній місії в Кандагарі ми літатимемо зі звичайними медиками, а не з ПРами. Проте наші ПРи братимуть участь у суміжній місії. Вони допомагатимуть ескадрильї, яка виконує пошуково-рятувальні операції в умовах бойових дій. Тож ми постійно бачитимемо їх. Досить скоро нагорі вирішать, що літати з медиками надто небезпечно, і ми літатимемо з командою ПРів. Однак на цьому завданні ми мали змиритися й просто дивитись, як вони проходять повз нас, прямуючи в сусідню будівлю.

Хлопцям, з якими літатимуть наші ПРи, дуже пощастило. І хоч необізнана людина зовсім не відрізняє медичну евакуацію від пошуково-рятувальної операції в умовах бойових дій, відмінність між ними колосальна.