Мері Геґар - Стріляй, як дівчисько

На певній території за огорожею хвостовики роблять тестові постріли короткими чергами, щоб переконатися, що ми готові. Нікому не хочеться виявити, що зброя «загнулася», тобто не працює в разі справжньої загрози. Потім другий пілот інформує командира про обхід усіх відомих проблемних точок, уникнення паралельних шляхів та інших тактичних перешкод. Ми стараємось обминати «шляхи сполучення» на кшталт доріг, річок тощо, бо це мінімізує нашу видимість для ворога, який може нас підстрелити або сповістити комусь про нашу позицію.

Більшість місій медичної евакуації триває від тридцяти до шістдесяти хвилин, а пошуково-рятувальні операції в умовах бойових дій і навіть цивільні пошуково-рятувальні операції часто тягнуться кілька годин. Однак через бойовище ми літали швидко, і на це була причина. Якщо ми надто довго летіли до когось, шанси вижити в потерпілого зменшувалися.

Зазвичай ми добиралися до «точки ураження», тобто до фактичного місця, де перебував травмований. Це чи не найнебезпечніші місії, бо в «точках ураження» — найвища загроза. Проте інколи нас посилали на бази передового розгортання — перевезти пацієнтів або забрати когось, хто травмувався на базі.

Діставшись до місця перебування пацієнта, ми оцінюємо ситуацію для приземлення. Потім наземна група «пускає дим», тобто кидає димову гранату. Так ми визначаємо, що під нами — саме ті, з ким ми говоримо по радіо, що нас не дурять і ми не потрапимо просто в засідку. Це також дає їм змогу зорієнтувати нас, де краще приземлитися. З руху диму ми встановлюємо напрям вітру, тож можемо посадити вертоліт з якнайменшими зусиллями — за вітром, а не проти нього.

Один вертоліт сідає, а другий прикриває його з повітря. ПРи вистрибують і біжать до пацієнта, а тим часом вертоліт знову злітає, щоб люди на землі могли почути одне одного. Коли ПРи повідомляють по радіо, що вони готові, ми ще раз спускаємося, щоб забрати їх і пацієнта. Після цього швиденько летимо до шпиталю третього ступеня, розташованого в Кандагарі. Коли прибуваємо в шпиталь, нас на посадковому майданчику зазвичай уже чекає машина швидкої, яка й забирає пацієнта.

Якщо нас тут-таки не викликають на наступне завдання, то, перш ніж знову виїхати на майданчик, ми їдемо заправлятися. Потім прямуємо в ТОЦ — відзвітувати розвідникові про місію й обговорити, що було добре, а що — погано і що ми іншим разом можемо зробити краще. Завершується все тим, що перервану гру на «Ікс-боксі» знімають з паузи.

Коли ми прибули в Кандагар, нас послали на кілька порівняно простих місій, щоб ми спробували себе в цій справі. Потім, у травні 2007 року, через кілька тижнів після прибуття, мені й моєму екіпажеві дали завдання розгорнутися в передовому районі, на маленькій голландській базі біля містечка Таринкот. Розгортання в передовому районі передбачає кількатижневу підтримку конкретної команди. Це була ротація, через яку рано чи пізно проходили всі екіпажі, але ніхто не чекав на неї так сильно, як я. Я хотіла бурхливої діяльності, а Таринкот був у самісінькому епіцентрі гарячої зони. У ТК, як ми називали це місто, працювали спецпризначенці «Альфи». Природа й зона їхньої місії були такі небезпечні, що вони конче потребували екіпажу медичних рятувальників.

Проблема полягала в тому, що ми могли собі дозволити послати туди тільки одну команду, тож сидіти напоготові треба було двадцять чотири години на добу, а не зміни по дванадцять годин, як у Кандагарі й більшості інших місць. Технічно ми відпочивали за графіком, але це означало, що, тільки-но нас викликають на місію, годинник починає свій відлік. Ми могли вилетіти будь-коли протягом наступних дванадцяти годин, однак потім мали йти відпочивати, а база викликала на завдання когось іншого. Проте, якщо нікого більше немає, відпочинок екіпажу почнеться, коли він повернеться з місії. Тож якщо ви вилетіли на завдання, приміром, опівдні, то не можете достеменно знати, чи літатимете тільки до півночі, а чи опівночі з’явиться наступне завдання. Фактично ми завжди були напоготові. Така робота виснажувала, але це була найперша з причин, через які я взагалі пішла у військо.

Перебування в ТК мало й перевагу: літати доводилося рідше, та й узагалі там надзвичайно зручно. На місцевій крихітній «базі» майже всі були операторами, на відміну від бази в Кандагарі, переповненої не операторами, а «нерами». «Нери» — це зневажлива назва людей, які не беруть безпосередньої участі в місіях чи операціях і відповідають за другорядні питання на зразок «чи наділи ви світловідбивний пояс?» Цей захід безпеки оператори, цебто ті, хто бере безпосередню участь в операціях, часто нехтують, бо він робить людину помітною для ворога. Я не кажу, що оператори не поважають людей, які стоять за їхніми спинами. Більшу частину їх ми вважаємо за цінних членів команди. Але, якщо людина виявляє цілковите нерозуміння, як її дії впливають на тих з нас, хто перебуває на передових позиціях, ми називаємо її «нером». Гадаю, навіть у Кандагарі люди наражаються на страшну небезпеку: завжди є ймовірність, що на когось наїде вантажівка з провізією.