Мері Геґар - Стріляй, як дівчисько

На серці похололо. Його взагалі не обходило, що ми незабаром розлучимося. Це все його не обходило. Він не мав права вирішувати за мою родину, за будь-чию родину.

Приголомшена, я нічого не змогла відповісти йому. Я повернулася в свій кабінет, щоб зібрати докупи думки. Старший майстер-сержант Мак-Кейб побачив мене і спитав, як усе минуло. Я втупилась у стіл і монотонно розповіла йому свою історію, не вірячи, що це справді сталося. Він замовк, і його щоки почали червоніти. От чорт! Я вже це бачила. Він зараз дасть мені прочухана і скаже, що я мушу краще боронитися. Стиснувши зуби, я приготувалася, що мене сваритимуть. Але, замість лаятись, він устав зі стільця і жестом попросив іти за ним.

— Ходімо, — кинув він.

Я рушила слідом просто до командира нашої ескадрильї. Мак-Кейб стукнув у двері, і командир запросив нас увійти.

— Що сталося, Метте?

— Розкажи йому все, чим поділилася зі мною, — мовив він.

Я переповіла історію командирові ескадрильї, і вони зі старшим майстром-сержантом Мак-Кейбом мовчки перезирнувся. Командир ескадрильї наказав мені йти у мій кабінет і чекати на його дзвінок. Не знаю, що він зробив, але я певна: на якомусь етапі розмови з командиром бригади, тобто зі своїм босом, з його уст злетіли слова «скарга головному інспекторові». Я півгодини просиділа в кабінеті сама, силкуючись звикнути до думки, що ще рік намагатимуся стати першою. Потім у мої двері постукали. Я прокашлялась і спробувала зосередитися, однак не могла приховати відвертого шоку, коли в дверях з’явився командир бригади — повнополковник (протилежне до «напівполковник», як ми називали підполковників) в авіаспорядженні й шоломом у руці.

— Лейтенанте Дженнінґз, не знаю, про що я думав. Звісно ж, ви дістанете мою відзнаку. Я не повинен був зважати на кар’єру вашого чоловіка. Ви мій найкращий офіцер, і ви отримаєте найкращі рекомендації. Можете переходити до співбесіди з «Королем крила». Сподіваюся, ви потрапите туди, куди хотіли. Ви на це заслуговуєте.

Не знаю, чи говорив він це зі страху перед покаранням за свою поведінку, чи справді так думав, але мені неабияк полегшало. Я не була в сраці. Мені засвітилося зелене світло до останнього бар’єру — співбесіди з командиром авіаційного крила, дядьком з найвищою на всій базі посадою. Якщо все мине добре, я матиму шанси дістати найліпші рекомендації від усього крила, а то й від усіх Повітряних сил у зоні Тихого океану.

Співбесіда з командиром крила пройшла дуже добре, однак з його кабінету я вийшла під іще один удар нижче пояса. Він прочистив горло і глянув мені в очі.

— Ем-Джей, ти найперший претендент, проте тобі лише двадцять п’ять. У тебе попереду ще багато років. На цій базі є інша кандидатка, уже критичного віку. Я рекомендую її.

Моє серце завмерло. Я знала, що на базі є чоловіки й жінки, які хочуть потрапити на авіапідготовку, і могла зрозуміти його мотиви. Так, я не погоджувалася з його рішенням, але принаймні це не було особисте.

— А чи буде вона такою конкуренткою, як я?

Він не відповів. Було очевидно, що він уже все вирішив.

Я знала, що топових рекомендацій не досить, щоб потрапити на навчання. Якщо ти другий, то взагалі не маєш шансів бути обраним, бо навіть першим доводилося сутужно. Там зберуться найкращі з кожної бази, а їх майже сімдесят по всьому світу, і вони змагатимуться за кілька місць. Навіть першим майже неможливо досягти мети.

Однак це все було неважливо. Певна річ, я не зможу змінити його рішення і мені доведеться з цим жити. Я сконцентрувалася, щоб подолати довгий шлях до свого кабінету, і змирилася, що мені доведеться ще один рік гарувати, намагаючись стати першою.

Згодом мене пошлють на Вайтменську базу Повітряних сил у Ноб-Ностері (штат Міссурі), де я командуватиму солдатами, які працюватимуть на стелс-бомбардувальнику В-2. Я заприсяглася, що стану найліпшим офіцером молодшого складу з усіх, кого бачила та база.

У квітні 2002 року я приїхала в Міссурі — працювати з професійною командою спеціалістів з техобслуговування, які відповідали за стелс-бомбардувальники В-2. Я знала, що це буде кілька складних років, бо за програмою весь час уважно стежили.

Перед від’їздом з Японії я запропонувала Джекові два варіанти: або розлучитися швидко і покінчити з цим, або зачекати, поки мине його авіапідготовка. Я досі вважала його за друга й не хотіла, щоб він погано зарекомендував себе на підготовці. Мені це було нескладно: у кожному разі ми житимемо нарізно і я зосереджуся на роботі. Я не поспішала зустрічатися ще з кимось і дійшла висновку: це найменше, що я можу зробити; він досі дуже побивався через нашу сварку, але я вже все вирішила. Джек попросив зачекати до завершення його авіапідготовки, тож я, готова до самостійного життя, призвичаювалася до нових обов’язків у Вайтмені, а він закінчував авіапідготовку в Оклахомі.