Мері Геґар - Стріляй, як дівчисько

— Одягайтеся. Ми завершили, — кинув він через плече.

Я вдяглася, досі схлипуючи, нажахана, що провалила якийсь психологічний тест. Коли я вийшла з медкорпусу, то не могла стримати сліз. Я хвилювалася, боячись зіпсувати собі медичну карту, але чітко розуміла: чоловік щойно використав свою владу і майже зґвалтував мене.

Він усе одно заріже мені карту? Я забагато плакала? Я могла щось зробити? Чи треба комусь сказати? Я була шокована. У ту мить ззаду підбігла сержантка, гукнувши мене. Я була така настрахана, що здригнулася, затулившись рукою, щоб захиститись.

Вона завмерла і з широко розплющеними очима відступила крок назад.

— Капітане Дженнінґз, командир медбригади хоче бачити вас у своєму кабінеті, — тихо мовила вона. — Ви можете піти зі мною?

Здивована, я пішла за нею в кабінет полковника. Мені було неважливо, що він мені скаже, але я страшенно боялася знову перетнутися з доктором Адамсом. Командир медбригади хоче сказати мені, що я провалила обстеження? Мені треба буде пройти психологічний тест? Я тремтіла й досі плакала, коли спробувала козирнути йому. Він устав і підійшов до мене.

— Усе гаразд? — доброзичливо спитав полковник, стривожено насупивши брови. — Сідайте.

— Так, — сказала я, думаючи, чому він стурбований і чому сталося так, що я сиджу тут після тієї жахливої історії.

Я геть не була готова говорити про це, а надто з ним.

— Ну, все видається інакшим, — похитав він головою. — Я щойно говорив з доктором Адамсом. Після вашого візиту він одразу ж прийшов до мене й розповів, що сталося. Ви подаватимете позов?

Мені запаморочилося в голові. Той лікар уже визнав, що зробив? Я вийшла з кімнати обстеження лише п’ять хвилин тому, усе відбулося так швидко. Перш ніж я спромоглася відповісти йому, до кабінету зайшов командир моєї бригади.

Командир сів з нами, і ми втрьох обміркували можливі варіанти. Мені було страшенно ніяково обговорювати це з двома старими чоловіками, яких я ледве знала. Якщо я хочу, то можу подати позов, а якщо ні, вони «розберуться» з цим самотужки. Я заплакала. Потім з відразою слухала, як промовляю слова, ніби списані з якогось телефільму.

— Якщо я подам позов, то муситиму бачити його? — схлипнула я. — Треба буде розповісти повній кімнаті людей, що трапилося?

Я тремтіла з жаху, показуючи себе такою слабкою, що не можу за себе постояти, але все одно сказала «ні». Я не подаватиму позову. Коли вони пообіцяють, що більше не дозволять йому такого зробити і покарають його «у власний спосіб», я лишу це на їхній розсуд. Я довірилася їм.

— Думаю, це найкращий варіант. І не хвилюйтеся… Він не заріже вам медкарти, — заспокоїв мене мій командир.

Визнаю, мені полегшало, коли я це почула. Замість лютувати, боротися з цим монстром, ламати йому кар’єру, частина мене просто розслабилась: я пройшла медобстеження, і можу далі здійснювати свою мрію стати пілотом. Я просто хотіла забути про все.

Спитавши дозволу, я вийшла без подальших обговорень. Наступні кілька днів я вдавала хвору й просиділа вдома. Безперестанку плакала, не могла ні спати, ні їсти, прокручувала цей жах у голові знову й знову… Я розуміла: треба з кимось поговорити, але не могла допустити, щоб хтось знав, що я дозволила статися такій страшній історії. Я б не пережила жалю на чиємусь обличчі, тож звернулася до свого найліпшого друга.

У ті жахливі дні я багато часу провела в обіймах з Єгером, гладячи його довгу білу м’яку шерсть. Він нюхав мене своїм солодким рожевим носом, а я обливала його слізьми й розповідала все, що мені було страшно сказати людям. Він тихо слухав, і його добрі очі ніби промовляли: «Я не розумію твоїх слів, але обіцяю, що все буде добре… І якщо я коли-небудь побачу того нікчему, то відкушу йому яйця». З усіх хлопців я довірилася тільки йому.

Після кількох днів самоізоляції я збагнула: настав час вийти з кімнати й рушити у світ, проте ледь могла зібратися на силі.

Коли я нарешті повернулася до роботи, мій командир ескадрильї, майор Баш, багатозначно подивився на мене. Він, очевидно, усе знав. Спитав, чи в мене все гаразд, і я просто вибачилася за свою тимчасову відсутність на роботі.

— Не хвилюйся. Можеш узяти ще відгул, якщо треба.

Найбільше, чого я хотіла, — далі плакати вдома. Мені слід було покинути це в минулому, і найкраще, що я могла зробити, — старанно працювати як офіцер з технічного обслуговування. Я усвідомлювала: цього разу мені доведеться ще затятіше битися за перше місце, хоч і не була вже певна, що досі хочу бути пілотом.