Мері Геґар - Стріляй, як дівчисько

На півдорозі до Колледж-Стейшена я щось помітила краєчком ока. Коли повернулася подивитися, що відбувається, раптом з’явилися два вертольоти «Чорних яструбів», прилаштувавшись справа і зліва від мене. Г’юстон поінформував по радіо, що я прямую просто до Техаського університету А&М, а там сьогодні футбол. Після одинадцятого вересня літальним апаратам заборонили наближатися до великих скупчень людей. Я мусила негайно скоригувати курс.

Серце в мене страшенно калатало, проте я підкорилась і швидко зрозуміла, що скоро зійду з курсу. Треба буде коригувати маршрут, а я не зможу цього зробити, бо лечу сама, дуже близько до землі, у складних погодних умовах, маючи за плечима лише вісім годин польотів. Я розвернулася, помахала гелікоптерам і швидко обдумала можливі варіанти. Мені, певно, годилося летіти назад до Вейко, але я вже була на півдорозі до Колледж-Стейшена, тож могло не вистачити пального. Та й погода гіршала. На це теж слід було зважити.

Подумки я квапливо, методом наукового тику прорахувала маршрут, який досить далеко обходитиме стадіон. Потім неохоче викликала по радіо диспетчерів Г’юстона.

— Так, Сессна, сім-шість, листопад… Говоріть, — сказав диспетчер, зітхаючи.

— Г’юстон, сім-шість, листопад… ем… Візьміть до уваги… Ну… Я пілот-учень, уперше самостійно лечу по маршруту, і та корекція збила мене з курсу. Погода гіршає, я тепер не певна на сто відсотків, що знайду Колледж-Стейшен.

На щастя, старший майстер-сержант Мак-Кейб пояснив мені, що просити про допомогу — ознака сильної людини. Я запам’ятала: визнати, що тобі щось не під силу, — це добре.

У напруженій тиші, що запала по моїх словах, можна було відчути, як змістилися пріоритети в Г’юстонській диспетчерській: для диспетчера, який щойно дратувався через мене, я раптом стала найважливішим об’єктом.

— Кхм, вас зрозумів, Сессна, сім-шість, листопад. Надішліть сигнал один-два-сім-шість і сигнал розпізнавання.

Це був спосіб знайти мене на радарі. Я клацнула перемикачем і блимнула на екрані диспетчера; він підтвердив, що бачить, де я.

— Гаразд, Сессна, візьміть лівіше на п’ять градусів і прямуйте по один-три-нуль. Зв’яжіться зі мною через п’ятнадцять хвилин. Я дам свіжу інформацію щодо погоди.

Заспокоєна тим, що хтось може вказати мені напрям, я видихнула, хоч і не знала, що весь цей час тамувала дух. Я просто розслаблюся й дотримуватимуся його вказівок, а через п’ятнадцять хвилин зв’яжуся з ним і сподіватимуся на краще.

Одначе не так сталося, як гадалося.

— СЕССНА, СІМ-ШІСТЬ, ЛИСТОПАД, Г’ЮСТОН… ВИ ТАМ? — нетиповий, майже панічний тон диспетчера до смерті налякав мене й вивів з короткочасного розслаблення.

— Так! Г’юстон, Сессна, сім-шість, листопад… Чую вас добре.

— Сессна, ви зникли з мого радара… — зітхнув диспетчер. — Мабуть, ваш передавач несправний. Наберіть знову код і надішліть сигнал розпізнавання.

Але всі наші спроби розв’язати проблему не допомогли: передавач так і не працював стабільно. Ми обоє поволі почали розуміти ситуацію. Я зникла з його радара й могла покластися тільки на себе.

— Що ви бачите довкола? — спитав він.

— Ну, я бозна-де… Корів?

Він реготнув.

— Іще щось?

— Я лечу так низько, що вже скоро читатиму дороговкази, але поки ще ні. Більше нічого не бачу.

Я глибоко вдихнула. Я впораюсь. Я знала, що впораюсь.

— Зі мною буде все гаразд, — запевнила я його. — Я знаю, що можу все знайти. І певна, що невдовзі побачу місто.

Диспетчер безсило відповів:

— Ну, ви йшли хорошим курсом, коли я востаннє бачив вас на радарі. Тримайтеся. Я зателефоную на аеродром і скажу, щоб виглядали вас. Хай щастить.

Скажу вам під секретом: слова «хай щастить» — останнє, що хочеться почути від авіадиспетчера. У такій справі це взагалі ні до чого.

Я цілковито належала сама собі. Я перехопила штурвал і зосереджено насупила брови. У такі моменти страх ніколи не був для мене частиною рівняння. Навпаки, з якоїсь причини мій фокус звужується, стає наче точка лазерної указки. І тільки після інциденту я дозволяю собі цей адреналіновий потік страху. Того дня, тієї миті й у тому літальному апараті я вперше опинилася в ситуації, коли треба було так зосередитися. На кону стояли життя і смерть.

Кожний помітний наземний орієнтир я звіряла з картою, що лежала поруч, і рівно дихала, а хмари спускалися нижче й нижче. Я шукала способів посадити літальний апарат, коли в мене закінчиться пальне, але, на жаль, лише після двох днів інструктажу я ще не знала, як користуватися всяким навігаційним приладдям, що опинилося в моєму розпорядженні. Однак приблизно через двадцять хвилин я нарешті помітила аеродромний маяк крізь імлу чимраз нижчих хмар. Це було найпрекрасніше видовище, яке я бачила в житті.