Энтони Дорр - Все те незриме світло

Мадам Манек заходить до Етьєнового кабінету на п’ятому поверсі. Марі-Лор слухає за дверима.

– Ви могли б допомагати, – чути голос мадам.

Хтось – напевно, вона ж – відчиняє вікно, і свіже морське повітря вривається на сходи, здмухуючи все на своєму шляху: Етьєнові фіранки, його папери, його пил, тугу Марі-Лор за батьком.

– Будь ласка, мадам, зачиніть. Вони ж карають порушників режиму!

Вікно залишається відчиненим. Марі-Лор спускається на одну сходинку.

– Як знати, кого вони покарають, Етьєне? Жінку з Ренна на дев’ять місяців кинули до в’язниці за те, що вона назвала одного зі своїх кабанів Геббельсом, ви це знали? Хіроманта з Канкаля застрелили за те, що той передбачив повернення де Ґолля навесні. Застрелили!

– Це лише чутки.

– Мадам Ебрар розповідала, що одному чоловікові з Дінара – дідусеві, Етьєне, дали два роки в’язниці за те, що він під коміром носив Лотаринзький хрест. Подейкують, що вони перетворюють усе місто на великий склад боєприпасів.

Її двоюрідний дід м’яко сміється.

– Звучить як вигадка шестикласника.

– У кожній чутці є зерно правди, Етьєне.

Усе Етьєнове доросле життя, розуміє Марі-Лор, мадам Манек зважала на його страхи. Обходила їх, згладжувала. Дівчинка спускається ще на одну сходинку.

– Ви багато знаєте, Етьєне, – продовжує мадам Манек, – про мапи, припливи, радіо.

– Усі ці жінки в моєму домі – це вже надто небезпечно. Люди не сліпі.

– Хто?

– Та хоча б парфумер.

– Клод? – вона пирхає. – Малий Клод тільки тим і зайнятий, що себе обнюхує.

– Клод уже не такий і малий. Навіть я бачу, що його сім’я має більше за інших: більше м’яса, більше електрики, більше масла. Я знаю, як такі нагороди дістаються.

– Тоді поможіть нам.

– Я не хочу заробити неприємностей, мадам.

– А хіба нічого не робити – це не заробляти неприємностей?

– Нічого не робити – це нічого не робити.

– Нічого не робити – це те саме, що й співпрацювати з ними.

Вітер дме поривами. В уяві Марі-Лор він перекочується й сяє, підносить у повітря хвою й терня. Срібний, а тоді зелений, а тоді знову срібний.

– Я знаю способи, – шепоче мадам Манек.

– Які способи? Кому ви довірилися?

– Іноді доводиться комусь довіряти.

– Якщо людина не однієї з вами крові, нічому не можна вірити. Та й навіть у цьому разі. Ви не з людиною хочете боротися, мадам Манек, а із системою. Як боротися із системою?

– Та хоч якось.

– Що я маю робити?

– Відкопати ту розвалюху на горищі. Колись ви знали про радіо більше за будь-кого в місті. За будь-кого в Бретані, напевно.

– Вони забрали всі приймачі.

– Не всі. Скрізь повно захованих речей. Вам доведеться лише читати числа, наскільки я зрозуміла, числа на смужці паперу. Хтось – я не знаю, хто, може, Убер Базен – приноситиме їх до мадам Руель, та їх збиратиме й запікатиме повідомлення в хлібинах. У хлібинах! – вона сміється. Марі-Лор здається, що її голос звучить на двадцять років молодшим.

– Убер Базен. Ви довіряєте Уберові Базену?! Ви запікаєте секретні коди в хлібові?!

– Ніби якийсь угодований німчура їстиме той жахливий хліб?! Вони забрали собі все якісне борошно. Ми приноситимемо його додому, ви передаватимете цифри, а папір ми спалимо.

– Це безглуздо. Ви поводитеся, мов діти.

– Це краще, ніж узагалі нічого не робити. Подумайте про свого племінника. Подумайте про Марі-Лор.

Колишуться фіранки, шелестять папери; двоє дорослих у кабінеті зайшли в глухий кут. Марі-Лор підійшла вже так близько до кімнати, що може торкнутися дверей.

– Хіба вам не хочеться пожити перед смертю? – питає мадам Манек.

– Марі майже чотирнадцять, мадам. Як на часи війни – не так і мало. Чотирнадцятирічні помирають так само, як і всі інші. Але я хочу, щоб у її чотирнадцять вона була юна. Я хочу…

Марі-Лор ступає назад на одну сходинку. Чи побачили вони її? Вона думає про кам’яну нору, у яку її водив божевільний Убер Базен, про величезні колонії молюсків. Вона думає про те, скільки разів батько садив її на свого велосипеда: вона балансувала на сидінні, а він ставав на педалі, й вони плавно виїжджали на який-небудь шумний паризький бульвар. Вона згинала коліна й трималася за його пояс – і вони літали між автівок, спускалися з пагорбів, проїжджали крізь різні запахи, шуми й кольори.

– Я повертаюся до своєї книжки, – закінчує розмову Етьєн. – Хіба ви не мали б зараз готувати вечерю?

У січні 1942 року Вернер заходить до кабінету доктора Гауптмана, яскраво освітленого полум’ям, удвічі теплішого за решту збмку, й просить, щоб його відправили додому. Маленький учитель сидить за своїм великим столом, перед ним стоїть тарілка з хирлявою на вигляд смаженою пташкою. Куріпка, голуб або рябчик. Праворуч – згортки зі схемами. Хорти розтягнулися на килимі перед комином.