Энтони Дорр - Все те незриме світло

Статика, статика.

Ти там?

Урешті він вимикає радіо. З тиші дзвенять голоси його наставників. Вони луною відбиваються, з одного боку, а з іншого – говорять спогади.

Розплющте свої очі і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться назавжди.

Ресторан у «Готель-Дью» великий, похмурий і повний людей, що обговорюють підводні човни біля Гібралтару, грабіжницький валютний курс і чотиритактні дизельні мотори. Мадам Манек замовляє дві миски супу з морепродуктами, які вони з Марі-Лор швидко спорожнюють. Вона не знає, що далі робити – їм і далі чекати? – тож замовляє ще дві.

Нарешті навпроти них сідає чоловік у шелесткому одязі.

– Вас точно звати мадам Вольтер?

– А вас точно звати Рене? – питає мадам Манек.

– А це хто?

– Моя спільниця. Вона безпомилково визначає брехню за голосом.

Він сміється. Вони базікають про погоду. Від чоловіка пахне морем, наче його сюди принесло штормом. Розмовляючи, він сильно жестикулює й зачіпає стіл, через що дзвенять ложки в мисках. Нарешті він зізнається:

– Ми захоплюємося вашою діяльністю, мадам.

Чоловік, що називає себе Рене, далі говорить надзвичайно тихо. Марі-Лор удається розчути тільки кілька фраз:

– Видивляйтеся особливе маркування на їхніх номерних знаках: WH – це піхота, WL – авіація, а WM – морські сили. І ви могли б занотовувати – чи знайти когось, хто міг би, – кожне судно, що заходить і виходить із гавані. Ця інформація нині дуже потрібна.

Мадам Манек мовчить. Чи сказано ще щось, чого Марі-Лор не вдалося розчути, чи вони спілкуються ще й пантомімою, передають записки, погоджують стратегеми, – вона не може сказати. Досягнуто якогось рівня згоди, й досить скоро вони з мадам Манек повертаються на кухню в будинку номер чотири по рю Воборель. Мадам Манек чимось гримить у підвалі й дістає знаряддя для консервування. Сьогодні, оголошує вона, їй удалося роздобути, напевно, останні два ящики персиків на всю Францію. Вона наспівує, допомагаючи Марі-Лор їх чистити.

– Мадам?

– Так, Марі.

– А що таке псевдонім?

– Це таке ім’я, яким користуєшся замість справжнього.

– Якби мені треба було, яке ім’я мені можна було б узяти?

– Ну, – вагається мадам Манек. Вона витягає кісточку з персика й ріже його начетверо. – Та яке завгодно. Русалка, якщо хочеш. Стокротка? Фіалка?

– А як щодо Мідії? Напевно, я б хотіла бути Мідією.

– Мідія. Чудовий псевдонім.

– А ви, мадам? Ким ви хотіли б називатися?

– Я? – ніж мадам Манек завмирає в повітрі. У підвалі співають цвіркуни. – Я хотіла би бути Лезом.

– Лезом?

– Так.

Аромат персиків збирається у ясну червонувату хмару.

– Лезом? – повторює Марі-Лор.

Обидві заливаються сміхом.

Любий Вернере!

Чому ти мені не пишеш? ███████████████████████████████████████████████████████████████████ ███████████████████████████████████████████████ Фабрики працюють удень і вночі, труби димлять без упину, тут у нас холодно, тож усі все палять, щоб зігрітися. Тирсу, кам’яне вугілля, буре вугілля, пташиний послід, сміття. Солдатські вдови █████████████████████████████████████████████████████████ і щодня з’являється більше. Я працюю в пральні з близнятами, Ганною та Сусанною, і з Клодією Фостер, ти її пам’ятаєш. Переважно штопаємо гімнастерки й штани. Я шию дедалі вправніше, принаймні, більше не штрикаю себе голкою. Зараз ось тільки закінчила домашні завдання. А тобі щось задають? У нас тут бракує тканини, тож люди приносять перешивати чохли для меблів, фіранки, старі пальта. «Усе, чим іще можна скористатися, має бути використане», – кажуть вони. Просто як нами всіма. Ха. Я знайшла це під твоїм старим ліжком. Здається, тобі це може знадобитися.

З любов’ю,

У саморобному конверті чекає Вернерів дитячий блокнот, на обкладинці якого написано його рукою: « Питання ». На сторінках кишать хлопчачі креслення, винаходи: електричний нагрівач ліжка, який він хотів зробити для фрау Елени, велосипед із ланцюгами на обидва колеса. Чи впливають магніти на рідини? Чому човни тримаються на плаву? Чому в нас паморочиться від крутіння на місці?

У кінці – з десяток чистих сторінок. Напевно, записи такі дитячі, що цензор їх не зафарбував.

Навколо нього гримлять чоботи, стукають гвинтівки. Рукоятку на землю, цівку до стіни. Схопити чашку з гачка, тарілку з полиці. Стати в чергу по варену яловичину. Його накриває така велика хвиля туги за домом, що доводиться стулити повіки.