Энтони Дорр - Все те незриме світло

Вернер кидає погляд на Фолькгаймера. Киває.

– Моя сестра…

– Роботу науковця, кадете, визначають два чинники. Його зацікавлення й зацікавлення його епохи. Ти це розумієш?

– Здається, так.

– Ми живемо у виняткові часи, кадете.

Вернерове серце охоплює трепет. Освітлені полум’ям кімнати, повні книжок, – ось де стаються важливі події.

– Приходитимеш працювати в лабораторії після вечері. Щодня. Навіть у неділі.

– Так, пане викладач.

– Почнеш завтра.

– Так, пане викладач.

– Фолькгаймер наглядатиме за тобою. Ось, візьми печива, – викладач дістає бляшанку, перев’язану бантом. – І – дихай, Пфеннігу. Не тамувати ж тобі подих щоразу, як приходитимеш до моєї лабораторії.

– Так, пане викладач.

Холодний протяг зі свистом гуляє коридорами. Повітря таке чисте, що Вернерові паморочиться. Троє нічних метеликів літають під стелею у його спальні. Він у темряві розшнуровує чоботи, складає штани і ставить поверх них бляшанку з печивом. Фредерік виглядає з-за краю свого ліжка.

– Куди ти ходив?

– Я приніс печиво, – шепоче Вернер.

– Я сьогодні чув пугача.

– Цитьте, – шикає хлопець за дві койки від них.

Вернер простягає печиво.

– Ти знаєш пугачів? – питає Фредерік. – Вони дуже рідкісні. Великі, мов планери. Напевно, це був молодий пугач, що шукає нову територію. Він сидів на тополі за плацом.

– Нічого собі! – вигукує Вернер. У нього перед очима мелькають грецькі літери: рівнобедрені трикутники, бети, синусоїди. Він бачить себе в білому халаті серед механізмів.

Може, він колись здобуде велику премію.

Дешифрування, ракетні двигуни, усе найсучасніше.

Ми живемо у виняткові часи.

Із коридору долинає брязкання вихователевих чобіт. Фредерік влягається на своє ліжко.

– Я його не бачив, але чув чудово.

– Стули пельку! – цитькає інший хлопець. – Через тебе нам усім перепаде.

Фредерік змовкає. Вернер припиняє жувати. Звуки кроків завідувача стихають: він або пішов, або зупинився перед їхніми дверима. Надворі хтось коле дрова, й Вернер слухає дзвін колуна і часте, налякане дихання хлопців навколо нього.

Читаючи Марі-Лор щось із Дарвіна, Етьєн раптом замовкає на півслові.

– Дідусю?

Він нервово дихає, стуливши губи, так, наче дме на ложку з гарячим супом.

– Тут хтось є, – шепоче він.

Марі-Лор нічого не чути. Ні кроків, ні стуків. Мадам Манек махає мітлою на шостому поверсі з іншого боку коридору. Етьєн протягує їй книжку. Вона чує, як він висмикує з розетки радіоприймач, а тоді заплутується у його шнурі.

– Дідусю? – повторює вона.

Але Етьєн уже вийшов і кинувся бігти вниз – невже вони в небезпеці? – вона поспішає за ним до кухні, де чує, як він із зусиллям відсуває кухонний стіл зі свого шляху.

Він смикає за кільце в центрі підлоги. Під люком – квадратна діра, з якої чути вологий, лячний запах.

– Спускайся, хутко.

Це що, погріб? Що побачив її дідусь? Вона ставить одну ступню на горішню щаблинку драбини, коли в кухні чуються важкі кроки мадам Манек.

– Їй-богу, мосьє Етьєн, годі вам!

– Я щось почув. Когось, – чується знизу голос Етьєна.

– Ви її лякаєте. Усе гаразд, Марі-Лор. Вилізай.

Марі-Лор робить крок назад. Під нею її двоюрідний дідусь наспівує собі дитячі пісеньки.

– Я можу недовго з ним посидіти, мадам. Може, ще трохи почитаємо мою книжку, дідусю?

Підвал, наскільки вона розуміє, це сира яма в землі. Вони якийсь час сидять на згорнутому килимі, не зачиняючи люка, й слухають, як мадам Манек мугикає, заварюючи чай на кухні над ними. Етьєн поряд із нею злегка тремтить.

– А ти знаєш, – питає Марі-Лор, – що ймовірність дістати удар блискавкою – один до мільйона? Це мені доктор Жефар сказав.

– За рік чи за все життя?

– Точно не знаю.

– Треба було спитати.

Він знову швидко й уривчасто видихає. Так, наче все тіло підштовхує його втікати.

– Що станеться, якщо ти вийдеш на вулицю?

– Мені стане тривожно.

Його голос заледве чути.

– Через що?

– Через те, що я надворі.

– А чому?

– Відкритий простір.

– Але ж не скрізь просторо. Вулиці тут не такі вже й широкі, хіба ні?

– Не такі, як ті, до яких ти звикла.

– Ти любиш яйця й фіґи. І помідори. Ми їли їх на обід. Вони всі ростуть десь там.

Він м’яко сміється.

– Звісно.

– Хіба ти не сумуєш за світом?

Він мовчить, тому й вона теж. Обидва поринають у спогади.

– Світ у мене отут, – зізнається він і постукує кінчиками пальців по обкладинці Дарвіна. – А також у радіоприймачах. Просто під рукою.