Энтони Дорр - Все те незриме світло

– Ось, покуштуй свіжого місячного ґрунту, – він кладе їй до рота щось, за смаком дуже схоже на сир. У кінці вони завжди знову сідають рядочком і поправляють диванні подушки, й кімната навколо них повільно набуває колишніх обрисів.

– Ох! – зітхає він, тихіше, з усе менш помітним акцентом, повертаючи собі ледь чутну нотку боязливості в голосі. – Ось ми й повернулися. Ми вдома.

Вернера викликають у кабінет викладача технічних наук. Коли він заходить, навколо нього починають крутитися троє пещених довгоногих хортів. Кімнату освітлюють дві настільні лампи під зеленими плафонами, у їхніх тінях Вернерові видно полиці, заставлені енциклопедіями, моделями вітряків, мініатюрними телескопами й призмами. Доктор Гауптман стоїть за своїм великим столом, вбраний у китель із латунними ґудзиками, ніби й він теж тільки щойно увійшов. Бліде чоло обрамляють тугі світлі кучері. Він знімає шкіряні рукавички, смикаючи почергово за кожен палець.

– Кинь ще одну колоду у вогонь, будь ласка.

Вернер проходить через кімнату й розворушує полум’я. У кутку, усвідомлює він, сидить хтось третій – масивна постать сонно розмістилася в кріслі, розрахованому для куди меншого чоловіка. Це Франк Фолькгаймер, старшокласник, сімнадцятирічний велетенський хлопець із якогось села на півночі, про якого серед молодших кадетів ходять легенди. Подейкують, що Фолькгаймер переніс трьох першокласників через річку, тримаючи їх над головою; підняв комендантів автомобіль так високо, що під задню вісь підставили домкрат. Пліткують, що він голими руками задушив комуніста. А ще, що схопив якусь вуличного собаку і виколов йому очі, просто щоб привчитися завдавати страждань іншим істотам.

Вони називають його Велетнем. Навіть у тьмяному, мерехтливому світлі Вернерові видно вени на руках у Фолькгаймера, що обвивають їх, мов виноградна лоза.

– Жодному студентові ще не вдавалося зробити мотор, – кидає Гауптман, боком повернувшись до Фолькгаймера. – Принаймні, без сторонньої допомоги.

Вернер не знає, що відповісти, тому мовчить. Він востаннє помішує вогонь, іскри летять у димохід.

– Ти знайомий із тригонометрією, кадете?

– Тільки з тим, що міг вивчити сам, пане викладач.

Гауптман дістає аркуш паперу з шухляди й щось на ньому пише.

– Знаєш, що це?

Вернер примружується.

– Формула, пане.

– Розумієш, для чого вона?

– Напевно, щоб, маючи дві відомі точки, знайти третю, невідому.

Блакитні Гауптманові очі блищать, наче він натрапив на щось дуже цінне, що було просто в нього під носом.

– Якщо я дам тобі дві відомі точки й відстань між ними, ти зможеш розв’язати задачу, кадете? Зможеш накреслити трикутник?

– Напевне, так.

– Сідай за мій стіл, Пфеннігу. Сюди, у моє крісло. Ось олівець.

Коли Вернер сідає в крісло за письмовим столом, його ноги не дістають до підлоги. Від вогню в кімнаті тепло. Забути про велетня Франка Фолькгаймера з його гігантськими чоботами і підборіддям завбільшки з цеглину. Забути про маленького аристократичного викладача, що ходить туди-сюди перед комином, забути про пізню годину, собак і полиці, заставлені цікавинками. Є лише це.

Тепер d можна перенести в ліву частину.

Вернер підставляє числа, які дав Гауптман. Уявляє, як двоє спостерігачів у полі кроками міряють відстань між своїми позиціями, а тоді вдивляються в далекий орієнтир: вітрильне судно чи димову трубу. Коли Вернер просить логарифмічну лінійку, викладач кладе її в ту ж мить – він чекав на це прохання. Вернер бере її, не підводячи погляду, й починає вираховувати синуси.

Фолькгаймер спостерігає. Учитель-коротун міряє кроками кімнату, зчепивши руки за спиною. Потріскує вогонь. Чути лише, як дихають собаки й клацає логарифмічна лінійка.

Урешті Вернер видає результат:

– Шістнадцять і сорок три, пане докторе.

Він креслить трикутник, позначає розміри кожної сторони і повертає аркуш викладачеві. Гауптман щось звіряє з книжкою в шкіряній оправі. Фолькгаймер ворушиться в кріслі, він дивиться водночас зацікавлено й ліниво. Викладач притискає розкриту долоню до столу й читає, неуважливо хмурячись, так, наче додумує якусь ідею. Раптом Вернера охоплює лихе передчуття, але, коли Гауптман переводить на нього погляд, це відчуття минає.

– У твоїй заяві на вступ сказано, що після закінчення навчання тут ти хотів би вивчати електротехніку в Берліні. І ти – сирота, так?