Энтони Дорр - Все те незриме світло

Він тішиться, побачивши їх аж тут, наче, обернувшись, побачив старого друга, що пливе поряд із ним у відкритому морі. Він витягає перший прилад із корпуса й відкручує шурупи на задній панелі. Вимірювальний прилад тріснув, згоріло кілька запобіжників і бракує одного штекера. Він шукає запчастини, іверовий ключ, мідний дріт. Задні двері відчинені й видно тихий табір, над яким зорі тисячами всіяли небо.

Чи чекають там російські танки? Чи наводять гармату на світло його ліхтаря?

Він згадує великого горіхового «Філько» гера Зідлера. Роздивляється дроти, зосереджується, думає. У якийсь момент він розуміє, у чому річ.

Коли він згодом підводить голову, за деревами вдалині видно м’яке світло, наче там щось горить. Світанок. Десь за кілометр від нього двоє хлопчаків із патичками тягнуться за стадом кістлявої худоби. Вернер витягає другий прилад із корпуса, коли позаду кузова з’являється велетень.

– Пфенніг!

Чоловікові довгі руки звисають із горішньої перекладини тенту над кузовом; він затуляє собою зруйноване село, поля, світанкове сонце.

– Фолькгаймер?

Вони стоять на кухні. Фіранки на вікнах запнуті. Її досі не покинуло приємне збудження, з яким вона вийшла з пекарні, відчуваючи в наплічнику вагу теплої хлібини.

Етьєн розламує хліб.

– Ось.

Він кладе їй на долоню крихітний скручений папірчик, не більший за мушлю каурі.

– Що на ньому написано?

– Цифри. Багато цифр. Мабуть, перші три – це частоти, але я не певний. Четверта – двадцять три нуль нуль – може, час.

– Передамо їх зараз?

– Ні, дочекаємося темряви.

Етьєн прокладає дроти, протягує їх за стінами, приєднуючи один до дзвоника на третьому поверсі, під телефонним столиком, другий тягнеться на горище, а третій – до вхідних воріт. Тричі Марі-Лор їх випробовує: з вулиці вона відчиняє ворота, і вглибині будинку лунають два заледве чутних дзвінки.

Далі він прилаштовує двері на полозках у задній стінці гардероба так, щоб їх можна було відчинити з обох боків. У сутінках вони п’ють чай і жують розсипчастий хліб із пекарні мадам Руель. Коли настає цілковита темрява, Марі-Лор іде за дідом сходами в кімнату на шостому поверсі, а звідти – на горище. Етьєн піднімає важку телескопічну антену вздовж димаря. Клацає перемикачами, й горище сповнює слабке потріскування.

– Готова?

Його голос схожий на батьків, коли той клеїв дурня. У своїй уяві Марі-Лор чує голос поліціянта: « Людей і не за таке заарештовували ». І мадам Манек: « Хіба вам не хочеться пожити перед смертю ?»

– Так.

Він прокашлюється і вмикає мікрофон:

– 567, 32, 3011, 2300, 110, 90, 146, 7751.

Звучать ці числа, линуть над дахами, над морем, долітають до невідомих адресатів. До Англії, до Парижа, до мертвих душ.

Він перемикається на другу частоту й повторює повідомлення. Далі на третю. А тоді все вимикає. Охолоняючи, машина вистукує.

– Що вони означають, діду?

– Хіба ж я знаю.

– Їх можна розшифрувати в слова?

– Напевно, можна.

Вони спускаються по драбині й пролазять крізь отвір у гардеробі. У коридорі їх не чекають солдати, наставивши гвинтівки. Взагалі все як завжди. Марі-Лор пригадується рядок із Жуля Верна: « Наука, мій хлопче, складається з помилок, але такі помилки робити корисно, бо вони потроху ведуть до істини ».

Етьєн сміється, наче сам до себе.

– Пам’ятаєш, що мадам казала про жабу?

– Так, діду.

– От я думаю, хто в цій історії жаба: вона чи німці?

За інженера в них мовчазний, ущипливий зизоокий чоловік на ім’я Вальтер Бернд. За водія – рідкозубий тридцятирічний військовий на прізвисько Нойман Перший. Вернер знає, що Фолькгаймерові, їхньому фельдфебелю, максимум двадцять, але в олив’яному світлі вранішньої зорі на вигляд йому вдвічі більше.

– Партизани підривають потяги, – пояснює він. – Діють організовано, тож капітан вважає, що вони координують свої напади за допомогою радіо.

– Попередній технік, – сумнівається Нойман Перший, – нічого не знайшов.

– Прилади чудові, – відповідає Вернер, – за годину обидва працюватимуть.

На якусь мить у Фолькгаймерових очах з’являється ніжність.

– Колишньому технікові, – каже він, дивлячись на Вернера, – до Пфенніга далеко.

Вони розпочинають. «Опель» підстрибує на дорогах, що заледве кращі за путівці для худоби. Щокілька кілометрів вони зупиняються і встановлюють приймач-передавач на пагорбі. Вони залишають Бернда й усміхненого худого Ноймана: одного – з гвинтівкою, другого – з навушниками. Проїхавши кількасот метрів – досить, щоб отримати основу трикутника, – одометром вираховують відстань. Вернер вмикає свій прилад, піднімає телескопічну антену, вдягає навушники й прочісує ефіри, намагаючись знайти будь-який несанкціонований сигнал. Будь-який недозволений голос.