Энтони Дорр - Все те незриме світло

Цього вечора він грає Вівальді. «Осінь» із «Пір року». Платівку, яку його брат купив за п’ятдесят п’ять сантимів у магазині на рю Сен-Маргеріт сорок років тому.

Вступає клавесин, скрипки виграють вигадливі колінця – низький, притиснутий похилим дахом простір горища переповнюється звуком. За кілька метрів й один квартал від нього дванадцять німецьких офіцерів усміхаються в об’єктив.

«Послухайте це, – думає Етьєн. – Почуйте».

Хтось торкається його плеча. Він хапається за нахилену стелю, щоб не впасти. У нього за спиною стоїть Марі-Лор у своїй нічній льолі.

Звуки скрипки то злітають угору, то кидаються вниз. Етьєн бере Марі-Лор за руку, і під низькою, похилою стелею – платівка крутиться, музика з передавача лине над мурами, над тілами німців, у море – вони танцюють. Він її крутить, її пальці миготять у повітрі. У світлі свічки вона наче неземна: усіяне веснянками обличчя і на ньому двоє нерухомих очей, мов павучачі яйця. Їхній погляд не рухається разом із ним, але це його й не нервує; вони наче дивляться кудись де-інде, глибше, углядаються у світ, сповнений музики.

Граційна. Струнка. Вправна у рухах, однак, звідки вона знає, як танцювати, він навіть не здогадується.

Мелодія й далі звучить. Він мав би вимкнути її уже давно. Антена досі піднята, і, напевно, її трохи видно на тлі неба; може, й усе горище світиться, ніби маяк. Але при світлі свічки, у мелодійному вихорі танцю Марі-Лор прикушує нижню губу і її обличчя саме починає світитися, нагадуючи йому про зарослі береги за фортечними мурами, про ті зимові надвечір’я, коли сонце сідало, але ще не зовсім заходило за горизонт, й очерет наче горів червоним вогнем, – місця, де він любив ходити з братом, здається, у минулому житті.

«Ось, – думає він, – що означають ті цифри».

Концерт закінчується. Чути, як об стелю б’ється оса. Передавач ще увімкнений, мікрофон стоїть у грамофонній трубі, голка крутиться на останній канавці. Марі-Лор відсапується, усміхаючись.

Потім вона знову засинає, а Етьєн задуває свою свічку й довгий час стоїть навколішках біля ліжка. Кістяна Смерть їде по вулиці внизу, час від часу зупиняючи верхового коня, щоб заглянути у вікна. Вогненні роги на голові, з ніздрів куриться дим, а в кістяній руці – список, нещодавно доповнений адресами. Вона спочатку дивиться на німецьких офіцерів, що виходять із лімузинів біля шато.

Потім – на яскраво освітлені кімнати парфумера Клода Левіта.

Потім – на темний високий будинок Етьєна Леблана.

Обійди нас стороною, Вершнице. Обійди цей будинок стороною.

Вони їдуть курною дорогою, обабіч обрамленою кілометрами напівмертвих соняхів, високих, наче дерева. Їхні стебла висохли й заклякли, а голови схилені, наче в молитві, і, проїжджаючи повз них в авто, Вернерові здається, що за ними стежать десять тисяч циклопічних очей. Норман Перший зупиняє вантажівку, Бернд знімає гвинтівку з плеча, бере другий прилад і йде в зарості його ставити. Вернер піднімає велику антену й сідає на своє звичне місце в кузові «опеля», надягнувши навушники.

У кабіні Нойман Другий кпинить:

– Ти ж навіть жодного разу не засадив нікому, старий незайманцю.

– Стули пельку, – відказує Нойман Перший.

– Ти на ніч шморгаєш себе, щоб заснути. Душиш вужика. Займаєшся рукоділлям.

– Не тільки я – половина армії. І німці, й росіяни.

– Он той дрібний арійський хлопчик – точно рукодільник.

Бернд називає частоти на своєму приладі. Тиша, тиша, тиша.

– Справжній арієць – світловолосий, мов Гітлер, стрункий, мов Ґерінґ, і високий, мов Геббельс, – додає Нойман Перший.

Нойман Другий сміється.

– До дупи це, якщо…

– Годі, – уриває його Фолькгаймер.

Далеко за полудень. Увесь день вони їхали цим дивним, Богом забутим краєм і не бачили нічого, крім соняшників. Вернер прочісує кожну частоту, перемикає їх, знову переналаштовує приймач-передавач, чуючи лише перешкоди. Удень і вночі повітря сповнене суцільною, сумною, зловісною українською статикою, що, здається, звучала ще задовго до того, як люди навчилися її чути.

Фолькгаймер злізає з вантажівки, розстібає штани й справляє малу потребу у квіти. Вернер вирішує опустити антену, але, перш ніж зробити це, він раптом чує – різку, виразну і зловісну, мов блиск ножа на сонці, – чергу російських слів. « Адін, шесть, восемь ». У нього напружується кожен нерв.

Він максимально збільшує гучність і притискає навушники до вух. Знову чути: « Поні - щось-шки, чере-щось-дорошой …» Фолькгаймер дивиться на нього у відкриту задню панель кузова, наче відчуває, наче прокидається вперше за довгі місяці, як тієї ночі, коли Гауптман вистрілив зі свого пістолета, коли вони зрозуміли, що Вернері пристрої працюють.