Энтони Дорр - Все те незриме світло

Вернер трохи повертає ручку налаштування, й раптом у його вуха бухає звук. « Две-над-цать, шест-над-цать, двад-цать-адін », нісенітниця, страшна нісенітниця вривається йому просто всередину; це схоже на відчуття, коли занурюєш руку в мішок із ватою й знаходиш лезо – усе таке надійне й незмінне, аж тут одна небезпечна річ, така гостра, що заледве відчутно, як вона розрізає шкіру.

Фолькгаймер гупає масивним кулаком по корпусі «Опеля», щоб утихомирити Нойманів. Вернер передає Берндові частоту, той ловить сигнал, вимірює пеленг, передає назад, і тепер Вернер береться за підрахунки. Логарифмічна лінійка, тригонометрія, карта. Росіянин і досі говорить, коли Вернер стягує навушники на шию.

– Північ-північний захід.

– Далеко?

Лише цифри. Чиста математика.

– Півтора кілометра.

– Вони й зараз щось передають?

Вернер притискає до вуха один навушник і киває. Нойман Перший запускає «Опель», двигун починає гудіти, і Бернд суне через соняшники, несучи перший прилад. Вернер опускає антену, й вони з’їжджають із дороги просто в соняшники, розштовхуючи їх на своєму шляху. Найвищі з них заввишки мало не з вантажівку, і їхні великі голови барабанять об дах кабіни й боки кузова.

Нойман Перший стежить за одометром і називає відстані. Фолькгаймер роздає зброю. Два карабіни 98К. Напівавтоматичний «вальтер» із прицілом. Поряд із ним Бернд заряджає свій маузер. Бах, – гримлять соняшники. Бах, бах, бах. Вантажівку хитає, мов корабель на морі, доки Нойман Перший веде її через борозни.

– Кілометр і сто метрів, – гукає Нойман Перший.

Нойман Другий вилізає на кузов і оглядає поле в бінокль. На півдні соняшники поступаються місцем клаптикові висохлої огіркової гудини. За ним, оточений голою землею, стоїть гарненький будиночок із солом’яним дахом і побіленими стінами.

– За заростями деревію. У кінці поля.

Фолькгаймер дивиться в оптичний приціл.

– Дим?

– Немає.

– Антена?

– Ще не видно.

– Вимикай двигуна. Звідси пішки.

Усе затихає.

Фолькгаймер, Нойман Другий і Бернд зі зброєю заходять у стіну соняшників і зникають. Нойман Перший сидить за кермом, Вернер – у кузові. Ще ніхто не підірвався на міні. Навколо «Опеля» тріщать квіти і кивають своїми геліотропними головами, наче сумно з чимось погоджуючись.

– Виродки будуть здивовані, – шепоче Нойман Перший.

Його праве стегно смикається. Вернер піднімає антену, наскільки дозволяє безпека, вдягає навушники й вмикає приймач-передавач. Росіянин читає щось, схоже на букви алфавіту. « Пе-зе-ка-че-ю-мягкій знак ». Здається, що кожен фрагмент звучить тільки для Вернерових вух, а тоді розчиняється в повітрі. Нойман Перший постукуванням ногою злегка гойдає вантажівку, сонце світить крізь рештки комах, розмазані по вікнах, і від поривів холодного вітру шелестить усе поле.

Хіба там не має бути вартових? А що як озброєні партизани просто зараз підкрадаються до вантажівки? Російська мова в радіо мов шершень у кожному вусі: « Звой каз викалов », – хто знає, які жахи вони передають: розміщення військ, розклади потягів; вони можуть просто зараз передавати артилеристам координати їхньої вантажівки. Фолькгаймер виходить із соняшників – велика людська ціль, тримаючи свою гвинтівку, мов кийок. Здається, що ця хижка ніяк не зможе його вмістити, наче це Фолькгаймер поглине її, а не навпаки.

Постріли спочатку долинають повітрям, а потім – у навушниках, і так гучно, що Вернер майже зриває їх з голови. А тоді змовкає навіть статика, і тиша в навушниках відчувається, як щось велетенське, що рухається крізь простір, примарний дирижабль, що повільно віддаляється.

Нойман Перший клацає замком гвинтівки.

Вернер згадує, як присідав поряд із ліжечком разом із Ютою після того, як француз закінчував передачу, як вікна дрижали, коли повз сиротинець проїжджав вуглевоз, як відлуння радіопередачі наче миготіло в повітрі якусь мить, ніби він міг простягнути руку – й зловити його в долоню.

Фолькгаймер повертається до них із забризканим чорнилом обличчям. Він скидає каску двома пальцями, і Вернер бачить, що це не чорнило.

– Ідіть підпаліть хату, – наказує він. – Хутко. Не марнуйте пального. – Переводить погляд на Вернера. Голос його м’який, майже сумний. – Забери їхнє обладнання.

Вернер кладе навушники, вдягає каску. Над соняшниками ширяють стрижі. Перед очима все повільно крутиться, наче щось сталося з його відчуттям рівноваги. Нойман Перший, що йде перед ним, мугикає, несучи через поле каністри з бензином. Вони продираються крізь соняшники в бік хатини, наступаючи на беладону, дику моркву – трави з потемнілим від морозу листям. Біля вхідних дверей у пиляці пес поклав морду на лапи, і якусь мить Вернерові здається, що той просто спить.