Энтони Дорр - Все те незриме світло

Щойно стає зрозуміло, що потяг не зупиниться, солдати навколо Вернера влягаються й знову заплющують очі. Нойман Другий позіхає. Платформа за платформою, людська ріка витікає з ночі. Шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять – нащо рахувати? Сотні й сотні людей. Тисячі. Урешті з темряви мчить останній вагон, де так само живі спираються на мертвих, а за ним – тінь ще одного кулемета й чотирьох чи п’яти стрільців, а тоді потяг зникає з очей.

Стук коліс стихає; ліс знову накриває тиша. Десь там – Шульпфорта з її темними шпилями, з хлопцями, що дзюрять у ліжко, зі сновидами, задираками. А десь за нею стогне левіафан Цольферайн. Дренькотливі вікна сиротинцю. Юта.

Вернер питає:

– Вони що, сидять на мертвих товаришах?

Нойман Другий заплющує око й закидає голову, мов стрілець із гвинтівкою, цілячись у темряву, у якій розчинився потяг.

– Бах! – каже він. – Бах! Бах!

Після смерті мадам Манек Етьєн днями не виходить зі своєї кімнати. Марі-Лор уявляє, як він скрутився на тахті, бубонить дитячі віршики й споглядає примар, що проходять крізь стіни. За його дверима стоїть така німа тиша, що вона хвилюється, чи не відійшов він зовсім в інший світ.

– Діду? Етьєне?

Мадам Бланшар зводила Марі-Лор до церкви святого Вікентія на поминки по мадам Манек. Мадам Фотіно приготувала стільки картопляного супу, що вистачить на тиждень. Мадам Гібу принесла джем. Мадам Руель примудрилась спекти пиріг із крихкою присипкою.

Години витікають між пальцями й зникають. Марі-Лор залишає повну тарілку біля дверей Етьєнової кімнати ввечері, а вранці забирає порожню. Одним-одна стоїть вона у спальні мадам Манек і відчуває запах м’яти, свічного парафіну, шістдесяти років служіння. Служницею, доглядальницею, матір’ю, посестрою, порадницею, кухаркою – ким іще була мадам Манек для Етьєна? Для них усіх? Німецькі моряки затягують п’яних пісень на вулиці, домашній павук над плитою щоночі виплітає нову павутину, а Марі-Лор удвічі болючіше – усі інші продовжують жити, Земна куля й на мить не спинилася у своїй подорожі навколо Сонця.

Бідолашне дитя.

Бідолашний мосьє Леблан.

Наче на них якесь прокляття.

Якби тільки її батько увійшов на кухню! Усміхнувся до жінок, поклав долоню на щоку Марі-Лор. П’ять хвилин із ним. Одну хвилину.

Через чотири дні Етьєн виходить зі своєї кімнати. Сходи скриплять у нього під ногами, й жінки на кухні змовкають. Сумним голосом він просить усіх бути такими ласкавими й піти.

– Мені потрібен був час, щоб попрощатися, і тепер я мушу сам дбати про себе й свою онуку. Дякую вам.

Щойно зачиняються кухонні двері, він замикає їх на засув і бере Марі-Лор за руки.

– Зараз темно. Чудово. Будь ласка, стань отут.

Відсуваються стільці. Відсувається кухонний стіл. Вона чує, як він незграбно вовтузиться біля кільця посеред підлоги, відчиняється люк. Він спускається в погріб.

– Діду? Що ти шукаєш?

– Оце, – відгукується він.

– А що це?

– Електрична пилка.

Вона відчуває, як щось яскраве загоряється у її животі. Етьєн іде вгору по сходах, Марі-Лор дріботить за ним. Другий поверх, третій, четвертий, п’ятий, шостий, поворот ліворуч у кімнату її діда. Етьєн відчиняє двері гігантського гардероба, забирає старий одяг і кладе його на ліжко. Тягне шнур подовжувача в коридор і там устромляє вилку в розетку.

– Буде шумно.

– Добре.

Етьєн залізає вглиб гардероба. Увімкнена пилка починає вити. Звук проходить крізь стіни, крізь підлогу, крізь груди Марі-Лор. Вона думає, скільки сусідів його почують і чи десь якийсь німець за сніданком схилив голову й прислухається.

Етьєн випилює трикутник із задньої стінки гардероба, а тоді робить діру у дверях на горище. Вимикає пилку, поповзом прослизає в діру й піднімається драбиною. Вона йде за ним. Увесь ранок Етьєн повзає горищем зі шнурами, кусачками й інструментами, яких її пальці не впізнають, сплітаючи навколо себе, як вона уявляє, хитромудру електричну павутину. Він мимрить собі під носа, кілька разів сходить униз і приносить товсті брошури чи електричні деталі. Горище скрипить, мухи в повітрі вимальовують яскраво-сині кола. Пізно ввечері Марі-Лор спускається по драбині й під звуки Етьєнової роботи засинає на ліжку свого діда.

Коли вона прокидається, ластівки тріщать під карнизами й крізь стелю ллється музика.

«Місячне світло» – мелодія, від якої вона згадує тріпотіння листя й холодний мокрий пісок під ногами. Музика то припадає до землі, то злітає вгору, то кидається вниз знову, а тоді промовляє молодий голос її давно померлого діда: « Діти, у людському тілі – дев’яносто шість тисяч кілометрів кровоносних судин! Майже досить, щоб обкрутити Землю два з половиною рази…»