Энтони Дорр - Все те незриме світло

Фолькгаймер вимикає ліхтаря, і Вернер відчуває, що там, у темряві, зачаїлося щось, що завдає муки.

– І я пішов, – продовжує Бернд. – Спустився сходами й вийшов на вулицю. Мені нікуди було йти. Ні з ким було зустрічатися. У тому місті я не мав друзів. Я цілий чортів день провів у потягах, щоб із ним побачитися. Але все одно пішов, просто отак.

А тоді він змовкає. Фолькгаймер опускає його назад на підлогу й укриває Вернеровою ковдрою. Незабаром Бернд помирає.

Вернер працює над радіо. Може, він це робить заради Юти, як сказав Фолькгаймер, а може, щоб йому не треба було думати про те, що Фолькгаймер відносить Бернда в куток і кладе цеглини йому на руки, на груди, на лице. Вернер затискає ліхтаря зубами й збирає, що може: маленького молоточка, три банки шурупів, шнур із розбитої настільної лампи. Усередині розкуроченого ящика він якимсь дивом знаходить цинково-вуглецеву батарейку на одинадцять вольт із зображенням чорного кота. Американська. Її слоган обіцяє дев’ять життів. Вражений, Вернер світить на неї мерехтливим помаранчевим променем. Перевіряє її виводи. Ще є багато заряду. «Коли сяде батарейка в ліхтарі, у нас буде ця», – думає він.

Вернер повертає на місце перекинутий верстак. Ставить на нього розбитий приймач-передавач. Він і досі не вірить, що з цього хоч щось вийде, але, може, досить просто дати розумові якусь роботу, якусь проблему, що потребує розв’язання. Він поправляє Фолькгаймерів ліхтар між зубами. Намагається не думати про голод чи спрагу, про, наче заткнуте, глухе ліве вухо, Бернда в кутку, австрійців нагорі, Фредеріка, фрау Елену, Юту – ні про що.

Антена. Регулятор. Конденсатор. За роботою його розум мовчазний, майже спокійний. Він працює по пам’яті.

Фон Румпель шкутильгає кімнатами з вицвілою білою ліпниною, старезними гасовими лампами, вишитими фіранками, дзеркалами з Прекрасної епохи, [47] Період між 1890 та 1914 роками. – Прим. ред. кораблями в скляних пляшках і кнопковими електричними вимикачами, у яких немає струму. Усе тьмяніше сутінкове світло просочується крізь дим і планки віконниць червонуватими смугами.

Цей будинок – храм другого ампіру. На третьому поверсі ванна на три чверті повна холодної води. На четвертому кімнати забиті мотлохом. Поки що іграшкових будиночків не видно. Упріваючи, він піднімається на п’ятий поверх. Хвилюється, що все неправильно зрозумів. Гиря у його паху коливається, мов маятник. Ось велика вишукано прикрашена кімната, повна дрібничок, ящиків, книжок і запчастин. Письмовий стіл, ліжко, тахта, по три вікна з кожного боку. Моделі немає.

Шостий поверх. Ліворуч – охайна спальня з одним вікном і довгими фіранками. На стіні висить хлопчачий картуз, углибині виблискує масивний гардероб, усередині – посипані нафталіном сорочки.

Назад до сходового майданчика. Ось маленький туалет, унітаз, повний сечі. За ним – остання спальня. Мушлі викладені вздовж кожної підхожої поверхні: мушлі на підвіконнях, на шафі, банки з камінцями, обрамляють підлогу, усе викладено за якимсь незбагненним принципом, аж ось, ось! Ось, на підлозі, на низькому столику в ногах ліжка стоїть те, що він шукав, дерев’яна модель міста, виставлена, мов подарунок. Завбільшки з обідній стіл. Повна крихітних будиночків. Засипана шматками тиньку, але неушкоджена. Подоба тепер ціліша за оригінал. Розкішний витвір.

У доньчиній кімнаті. Для неї. Звісно.

Із почуттям тріумфального закінчення довгої подорожі фон Румпель сідає на краєчок ліжка, і два спалахи болю піднімаються з його паху. У нього дивне відчуття, наче він тут уже бував, жив у такій кімнаті, спав на такому горбистому ліжку, збирав вилощені камінці й отак їх викладав. Наче вся ця обстава чекала на його повернення.

Він думає про своїх дочок, про те, як їм сподобалося б місто на столі. Молодша попросила б його опуститися на коліна поряд із нею. «Уявімо, що всі люди в місті вечеряють, – вигукнула б вона. – Уявімо нас, Papa ».

За розбитим вікном із зачиненими віконницями в Сен-Мало так тихо, що фон Румпель чує, як шелестіння власного серцебиття віддається у його вусі. Над дахом піднімається дим. М’яко падає попіл. Будь-якої миті знову залунають вибухи. Тепер обережно. Він десь тут. Це так схоже на замкаря – повторятися. Будиночок, він усередині будиночка.

Один кінець дроту Вернер обкручує навколо уламку труби, що навскіс стирчить із підлоги. Плюнувши, він протирає дріт і сто разів обводить його навколо низу труби, роблячи нову котушку. Інший кінець він просовує через зігнуту розпірку, затиснену в купі дерева, каміння й гіпсу, на яку перетворилася стеля.