Энтони Дорр - Все те незриме світло

– Це не Етьєн.

Відчуття небезпеки таке гостре, майже нестерпне. Вона намагається заспокоїти розум, уявити свічку, що горить у її грудях, равлика, що загорнувся в черепашку, але її серце бухкає під ребрами й насичує кров страхом, і раптом вона сумнівається, чи зряча людина справді не може звести погляд і побачити її крізь вигини сходів. Вона згадує, як її двоюрідний дід казав, що їм доведеться остерігатися мародерів, повітря збурюють фантомні тіні й шарудіння. Марі-Лор уявляє, як біжить у вкриту павутиною кімнату для шиття на цьому ж, третьому поверсі, й кидається з вікна.

Звуки кроків у коридорі. Шкрябає підлогу відкинута ногою тарілка. Пожежник, сусіда, якийсь німецький солдат, що шукає їжі?

– Рятівник гукав би, чи є хто живий, ma chérie. Ти маєш рухатися. Маєш сховатися.

Звуки кроків рухаються до кімнати мадам Манек. Кроки повільні, мабуть, зараз темно. Уже може бути ніч?

Минають чотири, п’ять, шість чи мільйон ударів серця. У неї є ціпок, Етьєнове пальто, дві бляшанки, ніж і цеглина. Модель будиночка в кишені сукні. Усередині нього – камінь. Вода у ванній у кінці коридору.

Підводься. Тікай.

Каструля чи горщик, що, вочевидь, злетів із гачка під час бомбардування, крутиться на кахляній кухонній підлозі. Він виходить із кухні. Повертається у хол.

– Підводься, ma chérie. Підводься цієї ж миті.

Вона підводиться. Правицею намацує перила. Він стоїть біля підніжжя сходів. Вона заледве стримує зойк. Але потім розуміє – щойно він ставить ногу на першу сходинку, – що в нього неритмічна хода. Раз-пауза-два, раз-пауза-два. Вона цю ходу вже чула. Це шкандибання німецького штабс-фельдфебеля з мертвим голосом.

– Не стій .

Марі-Лор щоразу ступає так повільно, як може. Тепер вона рада, що не знайшла туфлі. Її серце так гучно б’ється об ребра, що вона впевнена, що чоловік унизу його почує.

Четвертий поверх. Вона ступає ледь чутно. П’ятий. Біля сходів на шостому поверсі дівчина завмирає під люстрою й прислухається. Вона чує, як німець піднімається ще на три-чотири сходинки й зупиняється віддихатися. Далі знову піднімається. Дерев’яна сходинка скиглить під його вагою, цей звук схожий на писк розчавленої тваринки.

Він зупиняється на, як їй здається, третьому поверсі. Там, де вона щойно сиділа. Де її тепло ще відчувається на дерев’яній підлозі біля телефонного столика, де в повітрі ще висить її дихання.

Куди їй тікати?

– Ховайся.

Ліворуч чекає колишня кімната її діда. Праворуч – її маленька спальня з вибитою шибкою. Навпроти – туалет. Досі відчувається слабкий запах диму.

Чути, як він проминув сходовий майданчик. Раз-пауза-два. Раз-пауза-два. Відсапується. Знову вгору.

«Якщо він мене торкнеться, – думає вона, – я видеру йому очі».

Вона відчиняє двері в колишню спальню свого діда й завмирає. Унизу чоловік зупиняється знову. Чи почув він її? Чи ступає тихіше? За стінами будинку стільки схованок: сади, сповнені ясним зеленим вітром, королівства живоплоту, глибокі печери лісових тіней, куди залітають лише метелики, шукаючи нектар. І до жодного їй не дістатися.

Вона знаходить величезний гардероб углибині кімнати, яка належала Анрі, відчиняє дверцята з дзеркалами, розсуває старі сорочки, що висять на вішалках, і відсовує вбік дверцята, які Етьєн приладнав до його задньої стінки. Протискається в крихітний коридорчик, звідки драбина веде на горище. А тоді дотягається до дверей гардероба й зачиняє їх.

«Захисти мене, каменю, якщо ти здатен».

– Тихенько , – велить голос її батька. – Не шуми.

Однією рукою вона знаходить ручку, яку Етьєн приладнав до фальшивої панелі в задній стінці гардероба. Вона зачиняє її, смикаючи по сантиметру за раз, аж доки чує, як та клацає, ставши на місце, а тоді набирає повні легені повітря й затримує його, скільки може.

Годину Бернд марив. Потім змовк, і Фолькгаймер сказав:

– Боже, змилосердься над рабом Твоїм.

Однак Бернд сів і попросив світла. Вони напувають його водою, що залишилася в одній фляжці. Тонкий струмінь тече крізь вуса, й Вернер проводжає його поглядом.

Бернд сидить у тьмяному світлі ліхтаря й переводить погляд із Фолькгаймера на Вернера.

– Торік у відпустці, – бубонить він, – я провідав свого батька. Він був старий. Він був старий усе моє життя. Але тоді він здавався ще старішим. Він цілу вічність йшов через кухню. У нього була пачка печива, маленького мигдалевого печива. Він поклав його на тарілку, просто в пачці. Ми її так і не відкрили. Він сказав: «Ти не мусиш залишатися. Я хотів би, щоб ти залишився, але ти не мусиш. Тобі, напевно, є чим зайнятися. Можеш іти гуляти з друзями, якщо хочеш». І він увесь час це повторював.