Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

— Чому ви не переїдете звідси? — він мав на увазі розлучення з отим чоловіком, що сидів у кухні. Швидко усвідомивши свою похибку, він ураз поправився: — Я гадаю, що вам слід було б підшукати кращу квартиру.

Гольт відчув, що не зміг обдурити її. Але Юдіт Арнольд ухопилась за його слова:

— Квартира зовсім непогана.

— Непогана? — вигукнув Гольт. — Даруйте мені! Але із сходів входиш прямо на кухню, ванної немає, а туалет на пів-поверху нижче…

— Квартира справді непогана, — наполягала вона. — При нагоді ми ще поговоримо про це.

Скоро він забув цю розмову. Та якось у суботу, коли Гольт ополудні заїхав за нею в Менкеберг, вона сказала:

— Мені треба рознести кілька талонів на товари від Комітету загальнонародної солідарності. Хочете піти зі мною?

Він пішов. Вулиці, залюднені будинки схожі на той, в якому жила Юдіт Арнольд, але ще старіші, похмуріші, здавалось, вони от-от порозвалюються. Куди вона його веде? Підворіття. Двір. Знов підворіття. Знову двір. Третій під’їзд, круті, вузькі вичовгані сходи. Темно. Тхне гнилизною. Сходова площадка з одним відливом і п’ятьма дверима, що вели в квартири. Юдіт постукала, двері відчинились. Кімната метрів дванадцять, плита, ліжко — і все. У ліжку — старий, розбитий паралічем чоловік. Поряд друга постіль — матрац і ковдра. Стара жінка, тьмяне світло, затхле повітря. Перед вікном простягся цегляний мур, неба не видно. У шахту двору не зазирає жоден сонячний промінь, не доходить свіже повітря. Люди тут заживо поховані.

З пам’яті Гольта спливли інші картини: вілли і сади, вілла в Гамбурзі, світлий дім у Бамберзі, де минуло його дитинство. А тут стара жінка зраділа талонам. Вона не нарікала. Коли вони рушили сходами вниз, Гольт полегшено зітхнув, але Юдіт Арнольд не дала йому опам’ятатися. Ще один будинок, перенаселений людьми, нора в підвалі, знову сходами вгору, сходами вниз. Картина за картиною врізалася Гольтові в пам’ять. Вологі, затхлі комірчини, житла на горищах, в кухнях із запліснявілими підлогами, вбиральні на сходових площадках, відгороджені дошками, і скрізь люди — старики, чоловіки й жінки із золотушними дітьми…

Нарешті було по всьому. Гольт довго мовчав. Лише біля дому фрау Арнольд він сказав:

— Ви дали мені урок. Я не забуду цього протягом усього життя.

— Урок? Про що, власне, йдеться? Я не мала наміру щось доводити. Але скажіть, як вам тепер подобається моя квартира?

— Мушу визнати, — відповів Гольт, — що квартира у вас і справді непогана!

Гольт запросив фрау Арнольд у театр. Вона відмовилась. Він почав переконувати її. Мала йти п’єса Бюхнера «Войцек». Коли вона знову заперечливо похитала головою, він заходився умовляти її, розповів їй про першу німецьку пролетарську трагедію. Фрау Арнольд ніяк не могла наважитись, і це дивувало його, бо вона завжди приймала рішення швидко. А що він продовжував наполягати, то врешті погодилася.

Тільки в театрі він зрозумів, чому вона так опиралася: стояла зима, а в неї не було у що вдягтися, окрім спідниці і светра. Вона йшла поряд нього виструнчено, з гордо піднятою головою, але він розумів, що вона почувала себе трохи ніяково серед вбраних по-святковому людей, навіть якщо на них були вже не раз перешиті убрання. Він заговорив з нею про це під час антракту, знаючи, що може говорити з нею щиро:

— Було б дуже прикро, коли б ми через плаття не пішли до театру! Нині у багатьох людей немає у що вбратись, а оцей мій костюм батько витяг із лахміття, і тому ви поряд зі мною виглядаєте просто як королева! Хочете, надалі братимемо квитки на гальорку? Туди ви можете приходити навіть у своєму комбінезоні, і ніхто не подивує.

Засміявшись, вона вдячно потиснула йому руку.

Віднині вони ходили в театр частіше і на гальорці, серед студентів та школярів, почували себе чудово. Та коли настала зима, на заводі знову розгорнулась боротьба з холодом, з нестачею вугілля й сировини, і у Юдіт Арнольд майже не залишалося часу для Гольта.

Раз на тиждень вона все-таки зустрічалася з ним. Він не помилявся. Це була не поблажливість з її боку, як він спершу гадав, ні, Юдіт Арнольд дорожила цими зустрічами так само, як і Гольт. Розуміння цього значною мірою повернуло йому колишню самовпевненість. Бачитися раз на тиждень для нього було замало, і якось у неділю він прийшов до неї без попередження. Гольт помітив, що вона зраділа. Її чоловіка не було вдома, втім, його майже ніколи не бувало вдома — він грав десь у кафе за рогом у скат. Фрау Арнольд заварила чай з листя ожини. Він любив дивитися, як вона це робить, — у неї був складний церемоніал приготування чаю. Подавала вона чай завжди в чашках.