Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

— На лавці сидять троє чоловіків, два з них — інваліди війни, наймолодший — на дерев’яній нозі, старший — з одним оком. Всі троє змарнілі, у них немає роботи, не люди, а руїни, йшов 1922 рік… «Знаєте, — говорить один з них, — про це краще не думати…»

— Але ви, Вернер Гольт, ви мусите про це добре подумати! — заклинала фрау Арнольд. — Задумайтесь над цим!

Лише на вулиці вона відпустила руку Гольта. Біля дверей її будинку він мерзлякувато затягнув поясом кожушок і промовив:

— Я вам багато чим зобов’язаний!

— Не будемо рахуватися, — сказала вона. — Краще взаємно вчитимемося одне в одного.

— Взаємність — велике слово, — відповів Гольт. — І нове у моєму словнику. Але я його застосовую по-своєму — завжди буду вашим боржником!

Потім настали різдвяні свята.

Увечері на різдво Гольт сидів з батьком і Гундель. Гундель прикрасила червоними лампочками невеличку ялинку. Професор Гольт прийшов прямо із своєї лабораторії і навіть забур зняти білий халат.

— Будь у халаті,— сказав Гольт, — Адже ти все одно ще підеш працювати в лабораторію. Я ж тебе знаю, — справити справжнє німецьке різдво у тебе ніколи не вистачало таланту. — Він повернувся до Гундель. — А ти? Підеш до Шнайдерайта? Ну що ж, гаразд, в такому разі я можу спокійно піти на концерт Баха.

Гундель поставила на стіл вазочку з печивом. Професор Гольт покуштував.

— Феноменально.

— Розкіш, — сказав, і собі покуштувавши печива, Гольт. — Де ти його взяла?

— Сама спекла! — пояснила Гундель. — Мав бути пиріг, але, на жаль, не вдався. Доктор Гаген зробив мені штучні дріжджі, а я забула покласти їх у тісто, й тому пиріг не підійшов. Я негайно повезла тісто до доктора Гагена, чи не врятує, бува… — На щоках у неї з’явились ямочки, — Він завжди говорить, що для хімії немає нічого неможливого. Але тут і він був безсилий. Тільки й того, що прочитав мені цілу лекцію, чому процеси випічки необоротні, та порадив порізати пиріг на шматки й посушити, як сухарики.

— І все ж на смак зовсім непогане печиво, — сказав професор Гольт.

— Трохи, правда, незвичне, — зауважив Гольт. — Сюди б тмину, а потім полити розсолом з-під оселедців!

Гундель підвелася з-за столу перша. Гольт іще з годину посидів у лабораторії з батьком. Невдача Гундель спершу розвеселила його, а потім нагадала найпохмуріший період його життя: різдвяні святки 1944 року, проведені в казармі танкістів. Він згадав стан повної безвихідності, у якому тоді опинився. Сьогодні був мир. І про це слід пам’ятати. Хай навіть і зараз йому ще не видно ні дороги, ні виходу, а життя все-таки продовжується.

Надворі під вікнами лабораторії хтось оббивав сніг з черевиків. Цернік. Він був на святковому різдвяному вечорі, влаштованому Комітетом народної солідарності його району для старих людей і, йдучи звідти, промерз до кісток. Вуха в нього почервоніли, з очей котилися сльози, і перше, єдине слово, яке він промовив, було: «Коли!» Окуляри в нього запотіли, він старанно протер скельця й оглянув своїми короткозорими очима лабораторію. Гольт зварив колу, професор зготував грог. Тими напоями Цернік трохи зігрівся, в ньому знову спалахнула жага до диспутів.

Гольт непомітно вийшов з кімнати.

— А тепер слухайте, що я вам скажу! — долинув до нього Церніків голос, коли він піднімався сходами вгору.

У себе в кімнаті Гольт заходився ритися в книжках, яких у нього назбиралось вже чимало. Йому потрібно було знайти подарунок для Юдіт. Він узяв з полиці книжку — добре збережений томик інзельського видання [95] Інзельське видання— книжка, видана видавництвом «Інзельферлаг» у Лейпцігу. , роман «Трістан і Ізольда», переклад з французької. На думку йому одразу спала Анжеліка.

Невже вона для нього зовсім не дорога? Він тепер майже не звертав на неї уваги, хіба що зрідка кивне їй головою в школі. Він знав, що дівчина страждала. Але він мусив бути стійким, щоб не потрапити у скрутне становище, з якого важко буде потім вибратися. І все ж чому він не підтримував з нею дружніх стосунків, як, скажімо, з Гундель або з Юдіт? Чи навпаки: чому він не виходив за межі норм у стосунках з Гундель та Юдіт?

Не обманюй себе. Адже в думках ти нічого так палко не бажаєш, як, не роздумуючи, кинутися у вир великого щастя з Гундель, з Юдіт, хай навіть потім залишиться на душі неприємний осадок. Тільки й того, що з Гундель зовсім не ти вирішуєш, а крім того, поперек дороги тобі стоїть інший, що оберігає її від тебе. А щодо Юдіт то ти не насмілюєшся, вірніше, поки що не насмілюєшся, чекаєш сигналу. Хіба вона не тримала вже тебе під руку? Але ти хочеш діяти цілком певно, перш ніж стати на шлях випробуваних правил фрау Ціше. Як це там сказано? Перевір, верхня поличка, ліворуч скраю. «І як покірно сукахтивість випрошує шматочок духовної поживи, коли їй відмовляють у шматку м’яса…» [96] Ф. Ніцше, «Так говорив Заратустра», розділ «Про цнотливість». Кидаєш книжку на стіл! Тобі неприємно, що думки реакційного філософа такі співзвучні всьому твоєму єству, що його минуле тягне назад, у найглибше варварство. Можеш і далі спокійно обдурювати себе. Недовго вже глечику ходить за водою. Ти й сам відчуваєш, що земля хитається під ногами, і варто тобі чесно подумати про все це, як знов опинишся на роздоріжжі.