Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

У ці дні настрій у нього раз у раз мінявся. Фрау Арнольд, здавалось, була недосяжна, наче сновидіння. Йому так хотілося бути поряд з нею, і він мусив долати в собі спокусливе бажання відразу ж побігти на завод.

Коли Гольт знову прийшов до Бльома в барак, то ніяк не міг зосередитись. Але ось повз вікна пройшла фрау Арнольд, і він поспіхом підвівся. Та цього разу його спіткало глибоке розчарування: поки він вийшов, трамвай від'їхав.

У нього було таке відчуття, ніби він давно і близько з нею знайомий. Перед очима в нього стояло її ясне, чисте обличчя, тендітне й змарніле, втомлене від біганини на заводі. Він бачив її чорне як вороняче крило волосся, її очі й по-дівочому свіжі губи… Гольт більше не ходив до Бльома. Коли він працював, вона вривалася в його думки і заважала йому.

Невже і раніше ніхто не заволодівав так його думками? Ута, маленька Тредеборн, Карола? Тьмяні, невиразні тіні, віддалені часом, які ніколи не були живими. В його серці жив тільки образ Гундель, хай він нині трохи й побляк, але чимдалі глибше проникав йому в душу. Про Анжеліку він думав з ніжністю, симпатією, його мучили докори сумління. Він відніс її теж до спогадів. Але Юдіт Арнольд оволодівала всіма його помислами й почуттями тим сильніше, чим більше він опирався. Що йому треба від неї? Не думай про це і не допитуйся, інакше впадеш з вершини егоїзму, куди ти насилу зіп'явся.

Коли знов об'явився Цернік, Гольт завів з ним мову про Шнайдерайта — в такі, мовляв, молоді роки і така відповідальна робота на заводі, а думав: «Цернік, невже ти нічого не розумієш? Заговори ж ти нарешті про Юдіт Арнольд!»

Те, що міг розповісти Цернік, Гольтові здебільшого було відоме. Але Цернік сказав раптом найважливіше:

— її чоловік — жахлива людина. Службовець з ощадної каси. Просто трагедія, що така жінка зв'язала своє життя із таким обивателем.

Гольт намагався нічим не виявити, яке величезне враження справили на нього ці слова.

— Що у вас за очманілий вигляд? — запитав Цернік. — Знову вас розвезло! Мабуть, начитались Платона?!

Наступного дня Гольт пішов до Бльома. Цього разу він своєчасно розпрощався і став чекати фрау Арнольд на зупинці. Але сьогодні вона прийшла не сама. З нею був Шнайдерайт, саме Шнайдерайт. Вона вийшла з заводу рівно за хвилину до того, як під'їхав її трамвай. Гольт привітався до неї і потім розчаровано дивився якийсь час услід трамваю. Наступного дня повторилось те ж саме, а на третій день її супроводжував хтось інший. Гольт поздоровкався, вона відповіла. Здавалось, вона була здивована, що знову бачить його тут. Трамвай заскрипів гальмами і зупинився. Фрау Арнольд хотіла було сісти, але потім роздумала і повернулася на завод, наче щось забула.

Вдруге вона вийшла сама. Підійшла до Гольта, ледь схилила набік голову, подивилася йому в вічі і запитала:

— Навіщо ви чекаєте мене? Що вам од мене треба?

Він почав був щось їй пояснювати, та аж самому стало гидко, такі пусті й безглузді були його слова: мовляв, іще в Гамбурзі він не раз думав, що міг би багато дечому повчитись у Мюллера, а що вона була якоюсь мірою наступницею Мюллера…

Гідною цього пояснення була й відповідь:

— Якщо вам потрібні політзаняття, то чому ви не підете в молодіжну групу Горста Шнайдерайта?

Цього разу він витримав її погляд.

— Так мені й треба, — промовив він. — Я не мастак на різні виверти. Ви заганяєте мене на слизьке, адже правди слухати не хочете.

— Будь ласка, я ладна вислухати правду.

— Насправді,— почав він, одразу відчувши полегшення, хоч вона і досі дивилася на нього так само суворо й недовірливо, — річ у тім, що ви не виходите в мене з голови, не знаю чому. Але я і не намагаюсь зрозуміти.

— І що ж вам од мене треба? — запитала вона.

— Мені б хотілося мати змогу інколи побути трохи з вами. Пройтися вулицями, про щось поговорити…

Вона здивовано похитала головою і, наче сама до себе, промовила:

— Хто б подумав! — потім вона засміялась і весело додала: — Що ж, нехай буде по-вашому. Я не виходжу у вас з голови, отже, якщо ви провалитесь на випускних екзаменах, то винна у цьому буду я. «Інколи пройтися вулицями…» Гаразд, ходімо! «Про щось поговорити»… Будь ласка, говоріть. — І вона знову засміялась і пішла поруч нього, весело поглядаючи на нього збоку. — Тільки ніколи більше не брешіть, я терпіти не можу, коли доводиться блукати манівцями.

— Недавно ви образились на мене за правду.

— Ні, не образилась, — щиро промовила фрау Арнольд, — але це було такою новиною, такою несподіванкою для мене.