Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

— Ні, рішення приймати мусите ви самі,—заперечив майор Денбі.— Людина не може існувати, як рослина.

— А чому ні?

Очі майора Денбі трохи злагіднішали.

— А втім, не так уже й погано жити рослиною, — задумливо мовив він.

— Та ні, це якесь паскудство, — відказав Йоссар’ян.

— Справді, що може бути приємнішого — прожити весь вік, не знаючи ні сумнівів, ні турбот, — провадив далі майор Денбі.— Я, либонь, таки погодився б жити подібно до рослини, тобто ніколи не приймати відповідальних рішень.

— А яка б рослина вас улаштувала, Денбі?

— Ну, хоча б морквина чи огірок.

— Який саме огірок? Свіженький чи гнилий?

— Ну, звичайно ж, свіжий!

— Вас би зірвали ще зовсім юним і порізали б кружальцями на салат.

Майор Денбі знітився.

— Ну, тоді я хотів би бути поганеньким огірком.

— Тоді вас залишили б гнити на грядці, щоб стали добривом для гарних, свіжих огірків.

— У такому разі я не хочу жити, як рослина, — сумно посміхнувшись, здався майор Денбі.

— Слухайте, Денбі, а може, й справді погодитись — хай відправляють додому? — вже серйозно запитав Йоссар’ян.

Майор Денбі знизав плечима:

— Це все-таки шлях до порятунку!

— Не до порятунку, а до загибелі, Денбі! Кому це знати краще, ніж вам?

— Ви матимете все, що душі заманеться!

— А я не хочу мати всього, що душі заманеться! — крикнув Йоссар’ян і в приступі безсилої люті вдарив кулаком по матрацу. — Хай йому грець, Денбі! Скільки друзів у мене було тут, і всіх їх забрала ця клята війна! Не можу я ганьбити їхню пам’ять усякими паскудними угодами! Чому вона не зарізала мене, та клята дівка? Це був би, може, найліпший вихід.

— То що, по-вашому, краще опинитись у в’язниці?

— А ви б погодилися, якби вас відсилали додому?

— Ще б пак! — переконано заявив майор Денбі.— Таж, певна річ, погодився б, — промовив він трохи згодом, але вже не так упевнено. — Так, коли б я був на вашому місці, я б не опирався, — зніяковіло пробурмотів він ще раз за хвилину, сповнену болісних роздумів. Потім одчайдушно замотав головою і з бридливою гримасою вигукнув: — Авжеж, я дав би їм спровадити мене додому! Але я не зміг би опинитись на вашому місці: надто я боягузливий!

— Ну, а коли б ви не були такий боягуз? — запитав Йоссар’ян, не відводячи від нього уважних очей. — Коли б і вам стачило духу виступити проти сваволі?

— Тоді я теж не дозволив би їм спровадити мене додому! — врочисто, бадьорим, радісним голосом промовив Денбі.— І, в усякому разі, ні за що не дозволив би їм віддати мене під суд.

— Виходить, ви й далі літали б на завдання?

— Ні, звичайно ж, ні! Це б означало, що я капітулював! А під час вильоту мене могли б убити.

— Отже, ви б теж драпанули?

Майор Денбі скинув голову, збираючись дати гнівну відсіч, але тут же затнувся, беззвучно стулив щелепи і втомлено похилив голову.

— Що ж, виходить, і я не зміг би дати собі раду…

Майорове чоло знову залисніло, у банькатих очах з’явився нервовий блиск. Безсило склавши руки на колінах, він втупив у підлогу понурий погляд. Здавалось, майор навіть не дихає — аж так тяжко переживав свою цілковиту поразку. Через вікна до палати косо вливались похмурі тіні. Йоссар’ян зосереджено дивився на майора. Ніхто з них навіть не ворухнувся, коли надворі із скреготом загальмувала машина і відразу ж перед будинком задріботіли, наближаючись, швидкі кроки.

— Ні, дати собі раду ще можна, — зауважив раптом Йоссар’ян, видобувши з млявого плину своєї думки ще одну ідею. — Ми забули про Майла. Він зараз має більше влади, аніж полковник Пескарт, і він мені де в чому зобов’язаний.

Майор Денбі похитав головою.

— Майло з полковником тепер нерозлийвода, — майже нечутно промимрив він. — Зробив Пескарта віце-президентом свого синдикату і обіцяє йому високий пост після війни.

— Ну, тоді нам допоможе Зелензим! — вигукнув Йоссар’ян. — Він їх обох ненавидить і, дізнавшись про все, просто осатаніє!

Майор Денбі знову похмуро похитав головою.

— Тиждень тому Майло та колишній РПК Зелензим злилися докупи. Тепер вони всі партнери у фірмі «М. і М.».

— Отже, в нас немає жодних шансів?

— Жодних.

— Навіть найменших, еге ж?

— Жоднісіньких, навіть найменших, — підтвердив майор Денбі.— А взагалі,—мовив він за хвилину, підводячи голову, осяяний новою невиразною гадкою, — чи не краще було б, якби вони того… ну, зникнули вас, як вони зникнули багатьох інших, і звільнили відразу од усіх тих непосильних турбот?