Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

— Дякую, сер. Я…

— Називай мене просто Блекі, Джоне. Адже тепер ми свої.

— Гаразд, Блекі. А мене друзі звуть Йо-Йо. Блекі, я…

— Друзі звуть його Йо-Йо, — проспівав підполковник Порк полковникові Пескарту. — Чого б тобі не поздоровити Йо-Йо? Він прийняв дуже правильне рішення.

— Ти й справді прийняв дуже правильне рішення, Йо-Йо, — сказав полковник Пескарт, незграбно, але дуже ревно трясучи Йоссар’янову руку.

— Дякую, сер, я…

— Зви його Чак, — сказав підполковник Порк.

— Авжеж, називай мене просто Чак, — мовив полковник Пескарт, сміючись із дещо силуваною сердечністю. — Тепер ми друзі.

— Авжеж, Чаку!

— Усміхаючись, виходять, — мовив підполковник Порк, поклавши їм руки на плечі. І всі троє рушили до виходу.

— Слухай-но, Йо-Йо, а чого б нам не повечеряти разом? — радо запропонував полковник Пескарт. — Ну, хоча б сьогодні, в офіцерській їдальні?

— Залюбки, сер. Я…

— Жодних «серів», тепер він для тебе Чак, — з докором поправив його підполковник Порк.

— Так точно, Чак, — схаменувся Йоссар’ян. — Даруй, Блекі, я просто ще не звик.

— Звикай, друзяко!

— Певна річ, друзяко!

— Певна річ, друзяко!

— Дякую, друзяко!

— Нема за що, друзяко!

— Ну, бувай, друзяко!

На прощання Йоссар’ян по-приятельському помахав своїм новим друзям рукою й вискочив на галерею, мало не співаючи від щастя. Він таки домігся свого — пробив лобом мур, — і йому нікого й нічого соромитися. Нарешті його життя належить йому самому. Весело й бадьоро прямував він до сходів, аж раптом якийсь солдат у темно-зеленім робочім комбінезоні віддав йому честь. Йоссар’ян чемно відповів на вітання, з цікавістю вдивляючись у затулене рукою обличчя солдата. Воно було на диво знайоме. Піднята рука заклякла біля скроні, коли йому свінуло, що солдат у темно-зеленім комбінезоні — то Кристієва краля. Здійнявши великий кухонний ніж із костяною ручкою, вона враз метнулась до Йоссар’яна й щосили штрикнула його в незахищений правий бік. Йоссар’ян, зойкнувши, повалився додолу. Останнє, що він побачив, перш ніж заплющити свої осклілі від жаху очі, був той самий закривавлений уже ніж, який ізнов здійнявся над ним.

Він був уже непритомний і не міг бачити, як на його крик із кабінету вискочили полковник Пескарт із підполковником Порком і сполохали дівку, чим урятували йому життя.

— Ріж, — мовив лікар.

— Ріж ти, — мовив другий.

— Я вам зараз вріжу, — мовив Йоссар’ян, насилу ворушачи важким неслухняним язиком.

— Ти глянь, воно ще кувікає,— невдоволено сказав один з лікарів. — Його ще тут не чули. Ну то як — оперуємо?

— На біса йому операція? — невдоволено запитав другий. — Рана неглибока. Треба промити її, зупинити кров і накласти шви.

— Я ще зроду нікого не оперував. Треба ж колись попробувати! Котрий тут скальпель? Оця залізячка?

— Ні, скальпель он там. Ну, гаразд, ріж, коли тобі вже так закортіло. Роби надріз.

— Ось тут, чи що?

— Та не там, йолопе!

— Не треба надрізів! — простогнав Йоссар’ян, і хоча в голові йому туманіло, він усе-таки второпав, що ці двоє невідомих намірюються його вительбушити.

— Ти диви, воно знов кувіка! — саркастично пробурмотів перший лікар. — Невже так і буде патякати до кінця операції?

— Ви не маєте права його оперувати, поки я його не зареєстрував, — зауважив писар.

— Ви не маєте права його реєструвати, поки я не перевірив, що він за один, — брутально втрутився гладкий вусань, полковник, наблизивши впритул до Йоссар’янового обличчя свою широку рожеву пику, від якої пашіло нестерпним жаром, немов від величезної розпеченої сковороди. — Звідки ви?

Гладкий вусань, полковник, дуже нагадував Йоссар’янові того гладкого вусаня, полковника, який нещодавно допитував капелана і визнав його винним. Йоссар’ян дивився на нього немов крізь каламутну плівку. В повітрі висів густий солодкуватий запах спирту і формаліну.

— З поля бою, — відказав Йоссар’ян.

— Не те! Де ви народилися — штат!

— Стать я не можу. Немає сили.

— Ні, ні. Ви знову мене не зрозуміли.

— Дайте-но я візьмусь за нього, — зажадав гостролиций чоловік із запалими, в’їдливими очицями й тонкими злими губами. — Ти довго тут будеш строїти дурника? — запитав він у Йоссар’яна.

— Він марить, — пояснив один з лікарів. — Ви б краще віднесли його назад до палати. Йому потрібна швидка допомога.