Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

— Годі блефувати, підполковнику! — реготнув Йоссар’ян. — Вам усе одно не вдасться пришити мені дезертирство з поля бою. Це буде важко довести. А собі такою скандальною справою ви добряче нашкодите!

— Самоволки під час війни теж, як ви знаєте, не заохочуються, і від цього звинувачення ви вже не відкрутитесь, оскільки літали до Рима без дозволу. І якщо ви трохи подумаєте, то самі погодитесь, що нам просто необхідно віддати вас під суд. Ми не можемо допустити вашої відкритої непокори. Якщо ми не покараємо вас, це буде поганий приклад для інших — вони теж перестануть літати. Тож вибирайте, повторюю, самі: або по руках, або військово-польовий суд; судовий розгляд ми обов’язково доведемо до потрібного нам кінця, чого б це нам не коштувало. Навіть якщо це принесе полковникові Пескарту самі тільки «махи та хвости».

Почувши про «махи та хвости», полковник Пескарт здригнувся й раптом ні з того ні з цього щосили швиргонув свого інкрустованого оніксом та слоновою кісткою мундштука на стіл.

— Господи! — загорлав він. — Як мені остогид цей клятий мундштук!

Відскочивши від столу до стіни, мундштук рикошетом упав на лутку, з лутки на підлогу й підкотився назад до полковничих ніг.

— По-моєму, від нього в мене всі неприємності! — люто вишкірившись на свій мундштук, прогарчав полковник Пескарт.

— В очах генерала Штирхера це для тебе «крок до мети», — з лукавою простодушністю пояснив йому підполковник Порк, — а в генерал-лейтенанта Шайскопфа — то «махи та хвости».

— То кому ж із них догоджати?

— І тому, і тому. Обом.

— Та як же їм обом догодиш? Вони ж один одного ненавидять! Догодиш одному — наче б то «крок до мети», та коли про це дізнається другий, «крок до мети» одразу стає твоїм же «махом та хвостом»! Де вихід?

— Вихід один: кроком руш!

— Отож-то й воно. Інакше генерал-лейтенанту не догодиш. Треба марширувати. Марширувати! — На полковничім обличчі з’явилась кисла гримаса. — Ну й генерали в нас пішли, чорт забирай! Це ж просто ганьба для генеральського мундира. Коли вже такі, як вони, стають генералами, то мені й сам бог велів.

— Взагалі ти далеко підеш, — із ледь прихованим глумом запевнив його підполковник Порк і вже з відкритою зневагою хихотнув, коли, глянувши на Йоссар’яна, побачив гримасу осудливої бридливості на його обличчі: тепер ти, мовляв, — розумієш, що то є — служити такому йолопові.— Ну, тепер, сподіваюся, вам ясно, капітане, де собака заритий? — грайливо провадив він. — Всі ми кудись рвемося: полковник Пескарт — у генерали, я — в полковники, ви — додому. От ми й відпускаємо вас додому.

— А чому йому так кортить стати генералом?

— Як це чому? Тому, чому й мені стати полковником. Таке життя, — що ж іще нам залишається робити? Генерал вищий за полковника, полковник вищий за підполковника, — от ми обидва й прагнемо чогось вищого. І знаєте, Йоссар’яне, це ваше щастя, що ми трішечки того, кар’єристи. Ви дуже правильно зробили, взявши це до уваги, коли обмірковували ваші комбінації в цій грі.

— Я не веду ніякої гри, — відрізав Йоссар’ян.

— Слово честі, мені подобається, як гарно ви брешете, — озвався підполковник Порк. — Та невже вам не буде приємно, коли вашого бойового Командира підвищать у генерали за те, що у вас в полку на кожного льотчика припадає більше бойових вильотів, ніж у будь-якому іншому? Невже вам не хочеться заслужити побільше подяк і дубового листя до вашого «Летючого хреста»? Де ваш sprit de corps? [63] Почуття товариства (фр.) . Обіцяйте нам літати далі, і ми впишемо в бойовий літопис нашого авіаполку ще не одну славну сторінку. Я даю вам останню можливість сказати «так».

— Я кажу — ні.

— В такому разі ви приперли нас до стінки… — незлобиво заговорив підполковник Порк.

— І як йому тільки не соромно?

— …і ми змушені відпровадити вас додому. Тільки за це вам доведеться зробити нам одну невеличку послугу…

— Яку ще послугу? — войовничо скинувся Йоссар’ян: він нюхом відчув якусь нову капость.

— О, зовсім невеличку, навіть просто дрібну в порівнянні з тим, що ми великодушно робимо для вас. Ми оголошуємо — так, так, сьогодні ми оголошуємо наказ, за яким ви повертаєтесь до Штатів. А ви, в подяку, повинні…

— Що? Що я повинен?

— Полюбити нас, — коротко хихикнув підполковник Порк.

— Полюбити вас? — закліпав очима Йоссар’ян.

— Так, так, полюбити нас.

— Я повинен вас полюбити?

— Саме так, — кивнув підполковник Порк, надзвичайно вдоволений з того ефекту, який справили на ошелешеного Йоссар’яна його слова. — Полюбити нас обох, грати з нами в одну дудку. Стати нашим найліпшим другом. Казати про нас гарні речі — і тут, і там, у Штатах. Одне слово, стати для нас своїм хлопцем. Ну що, хіба ж це так багато? Га?